Розділ 13

—  Що ти робиш?! —  знову гаркнув, повернувшись із аптечкою та змоченим водою рушничком.

Я, намагаючись якомога сильніше задерти підборіддя, щоб кров не затікала до рота, здригнулася, коли чужа рука раптом обхопила за талію та легко здійняла в повітря. Тоді всадовила мене на стільницю біля холодильника, а я й пискнути не могла зі стуленими губами.

—  Рівно сядь, —  продовжував командувати. 

Ще й долонями стиснув щоки, опускаючи мою голову нижче, від чого я відчула себе геть нікчемною і з біса слухняною. Навіть коли розсунув мої коліна, щоб наблизитися впритул, тільки очі витріщила, відчуваючи, як наливаються соромом щоки. Однак Даніслав не звертав на це жодної уваги. Похмуро зсунув брови до перенісся та підніс рушник до мого обличчя. Майже обережно витер кров із підборіддя та губ, а тоді раптом двома пальцями стиснув мій бідолашний ніс, від чого аж сіпнулася. 

—  Отут затисни, зможеш? А рушником стримуй кров, бо доведеться дихати ротом. 

Він поводився так, наче зупиняв такі кровотечі тричі на день, із залізобетонним спокоєм та знанням справи. Або ж його підопічні дуже часто травмуються, або, що дуже добре поєднується з неймовірною мускулатурою, він професійний спортсмен. Можливо, боксер. 

Затискаючи ніс та притримуючи рушник, я повільно повернула голову, спостерігаючи за тим, як Перун риється в морозильній камері в пошуках льоду. Чіпко оглянула його з ніг до голови, не знаючи насправді, що намагалася знайти. Мітку? Вирізане на шкірі ім’я Ольховського? 

Якщо Даніслав Перун справді колишній Бійцівський пес, то справи у мене гірше нікуди… Тому, що Пси Ольховського ніколи вже не стають “колишніми”. Всі їхні добрі якості випалювалися на рівні ДНК, залишаючи тільки голі інстинкти та жагу до вбивств. У кожного з них було слабке місце, Ахілесова п’ята, яку варто було лиш відтяти. А це улюблене заняття мого мертвого чоловіка, - випалювати в людях людяність. Щоб легше було отримати бажане, щоб загасити супротив і в результаті керувати, наче маріонетками. 

—  Тримай. 

Задумавшись, ледь не пропустила момент, коли Перун знову опинився надто близько, але на цей раз уже була до цього готова. Шок минувся.

— Дякую, — вичавила, приймаючи лід, загорнутий у носовик. 

Брови чоловіка при цьому злетіли до лоба. 

— Ого, а я думав, що ти вже назавжди замовкла, — криво всміхнувся. 

— І не мрій, — пробурчала, скривившись, коли холод обпалив перенісся.

— Та я й про оце… — Вказав на моє обличчя пальцем. — … навіть не встиг як слід помріяти. 

Його губи затремтіли від тамованої посмішки, а мені захотілося поцілити шматком льоду в його нахабну довбешню. Він ще й сміється з мене! Придурок.

Роздратовано фиркнувши, злізла зі стільниці та, впхнувши йому лід до рук, підняла з підлоги свої речі та гордо прочимчикувавши до ванної, захряснула за собою двері. О, який приємний звук бунтарства! 

Заплющила очі, видихнула і рушила до душової кабінки, намагаючись не дивитися на себе в дзеркало. Бо з залишками крові на обличчі… буду надто схожа на ту себе, з минулого життя. Ту, яку бачити не хочу більше ніколи. 

Теплий душ та свіжий одяг повернули мені не лише комфортні відчуття, але й відновили внутрішню рівновагу. Як інколи мало треба для того, щоб відчути себе живою…

І лиш одна думка ніяк не давала мені спокою. Як же ж Даніслав Перун пов’язаний із Макаром та його кривавим бійцівським клубом. Та... чи варто мені в це взагалі лізти?