Розділ 12

Розділ 12

Повільно розплющивши очі, спочатку подумала, що померла, а тоді побачила біля себе Даніслава і зрозуміла, - якщо це справді так, то я потрапила до самісінького пекла.

— Жива? — криво всміхнувшись, запитав чоловік.

Його хрипкий голос, здавалося, пробрався аж під шкіру, залишаючи по собі хвилюючі мурашки. Важко глитнувши, з полегшенням відзначила, що горло більше не набрякле, і, впершись руками в матрац, підтягнулася вище, у сидяче положення. 

Весь мій одяг був просякнутий холодним потом, а тіло здавалося настільки ослаблим, наче я вагон розвантажила, не більше, не менше.

— Жива… — все ще з сумнівом вичавила, торкаючись пальцями шиї. 

Це так… страшно, відчути, що не можеш дихати. Раніше моя алергія обмежувалася набряком обличчя та пониженим тиском, але й те траплялося лише двічі, бо опісля я завжди слідкувала за тим, що кладу до рота. 

— Чудово. 

Здригнувшись, я перевела погляд на Даніслава, коли той підвівся зі стільця та, забравши його з собою, попрямував геть із моєї спальні. Вже назовні, схопившись за шторку, щоб засунути її за собою, спинився та озирнувся, викликавши в мене бажання сховатися від цього колючого погляду. 

— Сьогодні залишишся в ліжку, — констатував. — Лікар сказав, що протягом восьми годин алергічна реакція може повторитися, тож… ін'єкції в аптечці, а я буду внизу. Клич, якщо що. 

І, швидко засунувши штору, важко закрокував геть, залишивши мене розгублено кліпати очима. На мить навіть здалося, наче чоловік справді хвилювався через те, що трапилося. І навіть розмовляв якось по-людськи, а не так, ніби кожне адресоване мені слово завдавало нестерпного фізичного болю. 

Я була настільки здивована змінами в поведінці тренера, що геть не сприйняла його слів, і лише коли перший шок минувся, нарешті зрозуміла, що мені дали спокій! Ніякого психотерапевта, та й вечірня пробіжка, чи що там планував собі Перун, відміняється. Хоча б сьогодні я можу, як і мріяла, повалятися в ліжечку, прогулятися лісом та нарешті почати обдумувати свій перший роман, для роботи над яким я сюди й приїхала.

Ми зі Златою вирішили, - якщо малювати в мене не виходить, треба перемкнутися на інший вид творчості, і тоді, можливо, щось переміниться. Або ж, як сказала подруга, в мені прокинеться нова Джейн Остін… чи Лавкрафт. А згодом ще й зможу поєднувати свої таланти, наприклад, створенням ілюстрацій до власних книг. Така перспектива надихне кого завгодно, тому в моїй валізі дуже швидко опинилися не лише скетчбук, олівці та набір акрилових фарб, а й стосик красивих блокнотів та ціла упаковка кулькових ручок. Іншими словами, я підготувалася до будь-якого несподіваного нападу натхнення, але... 

Але, схоже на те, що проєкт “Перезавантаження” не створений для людей, котрим необхідно трохи вільного часу, аби хоч спробувати те натхнення відчути. А відбирати горіхи у лісових білок, щоб потім мати змогу полежати після нападу… така собі ідея. Не впевнена, що мій організм готовий до подібних експериментів. 

Все ще роздумуючи над тим, як поєднати насичений розклад та бажання спробувати себе в письменництві, я потягнулася до тумбочки за склянкою води і знову здригнулася, коли до живота прилипла мокра майка. 

Так, до біса. Це все може почекати, поки я не приведу себе до ладу та не перевдягнуся. 

Навіть бажання якомога довше не бачитися з Перуном не змусило залишитися в ліжку. Однак, захопивши з валізи чисті речі, я ледь не навшпиньки прокралася до сходів та зазирнула на перший поверх, обмацуючи поглядом пусту вітальню. Промінчик надії не стрітися дорогою з тренером, таки зажеврів у моїй душі. Затамувавши подих прислухалася та полегшено зітхнула, а тоді, скрадаючись, швиденько спустилася і дременула до ванної кімнати. Вже схопилася за ручку, передчуваючи близькість до цілі та єдиний замкнений простір у цьому домі… Але клямка раптом висковзнула з моїх пальців і я, все ще за інерцією намагаючись її спіймати, увіткнулася раптом… прямісінько в чоловічі груди. А єдині чоловічі груди, які могли отак несподівано з’явитися в котеджі, належать…

— Якого дідька ти робиш? — гаркнули над головою, і я злякано відсахнулася, відступаючи назад, аж доки не врізалася копчиком у кухонну стільницю. 

Пакет з одягом та банними речами з глухим стуком упав на підлогу, але я б і не помітила, якби біль не привів до тями. Наважилася зустрітися поглядом із похмурим Перуном, який вийшов із ванної в одних спортивних штанях, демонструючи не лише свою широку грудну клітку, в яку я так не обережно вписалася носом, а ще й сталевий прес і могутні плечі. Та йому мене прибити, тільки рукою махнути… Он ніс від зіткнення досі пече… 

Коли чоловік несподівано ступив уперед і простягнув руку, я наче заціпеніла, паралізована страхом. Внутрішній голос аж волав, щоб рятувалася, але тіло не бажало рухатися, і залишалося лише боягузливо заплющити очі. Щоб не бачити, як міцний кулак врізається мені в обличчя. 

Ледь не заволала, відчувши дотик до підборіддя. Затамувала подих і, напружившись усім тілом, була готова до чого завгодно, до болю, намотаного на кулак волосся, плювків у обличчя… Але не до теплих пальців, які обережно стиснуть вилиці, підіймаючи мою голову догори. 

— Це всього лиш носова кровотеча, чого ти наче помирати зібралася? 

Що? 

Різко розплющивши очі, я витріщилася на Перуна, який уважно розглядав моє лице. Надто близько. Так, що аж бракувало повітря. Його пальці все ще були на моїй шкірі, і та аж палахкотіла у тих місцях. Коли наші погляди перетнулися, думала, втрачу свідомість від шоку, але чоловік уже відпустив мене та, розвернувшись, зайшов до ванної кімнати. 

Стрепенулася, повертаючи собі крихти самовладання, та занесла ногу для втечі, вирішивши, що саме час, але Перун, опустившись на одне коліно біля тумбочки під умивальником, різко повернув до мене голову, піймавши.

— Стій на місці, — оцінивши мою босу ступню, завислу в повітрі, фиркнув і повернувся до тумбочки. — Не вистачало, щоб кров’ю увесь дім заляпала.