Розділ 11

Якби не Юрчик, який знову вигулькнув нізвідки, не знаю, як дійшла б до будиночка. Після слів Перуна я ніби знову опинилася у вакуумі, який поглинув усі думки та відсунув реальність на другий план. Найбільший мій страх – зіткнутися з кимось із того минулого життя. Напевно, саме тому я цілий рік уникала соціуму та старалася не виходити на вулицю. І за іронією долі зіткнулася з тим, хто ненавидить Ольховського… та усіх, хто з ним зв’язаний. І ми опинилися на території проекту, у  закритому місці, про яке ніхто не знає, і з якого не втекти…

Перун може бути ким завгодно. Ображеним партнером, викинутим на вулицю  працівником чи… родичем однієї з них.

Ця думка змусила моє серце на мить зупинитися. Перед очима постав один із тих спогадів, який я всіма силами намагалася забути, хоч він і не найстрашніший.

В той день я була абсолютно щасливою. Вирвавшись на «шопінг», кілька годин блукала торговим центром, уявляючи себе вільною та безтурботною. Це єдине місце, куди Макар відпускав мене зі своїм охоронцем, але той був настільки непомітним, що я часом забувала про його існування. І про те, яке паскудне в мене життя.

Увійшовши до будинку все ще в піднесеному настрої, не встигла роззутися, коли почула надривний плач, від якого шкірою пробіглися мурашки. Не роздумуючи, одразу ж ринулася на звук. Однак на порозі кухні заклякла, шкодуючи, що… не повернулася трохи пізніше.

На підлозі сиділа наша нова домашня робітниця, студентка, з якою я буквально три години тому віталася, збираючись на вихід…

Моє серце пропустило удар, коли погляд зачепився за її розірвану уніформу, яку та, тремтячи всім тілом, притримувала на грудях, великими очима дивлячись знизу вверх на мого чоловіка, що саме застібав ширінку.

— Не корч із себе жертву, крихітко, — насмішкувато мовив до неї, змусивши здригнутися нас обох. — Ти ж сама цього хотіла, так?

 Кинувши в мій бік байдужий холодний погляд, так, ніби я була пустим місцем, вийняв з кишені гаманець, відрахував кілька купюр і жбурнув на підлогу.

— На нову уніформу.

Коли пройшов повз, я перелякано заціпеніла, однак не змогла відвести погляду від дівчини, яка, витираючи сльози однією рукою, іншу простягнула за грошима.

На вигляд їй було не більше двадцяти, і вона цього не заслуговувала… Але що повинна зробити в такій ситуації я? Це у фільмах чоловіки, застукані за зрадою, хоча б відчували якусь провину… намагалися виправдатися, навіть по-дурному… Але не Макар. О, ні. Що б він не зробив, винною почувалася лише я…

Я стояла і дивилася на дівчину, яку щойно грубо трахнули на моїй кухні, та, що найлютіше, шкірою відчувала її біль… сліди на руках та стегнах, що сходили тижнями… звіриний погляд, яким ґвалтував душу, доки грубими поштовхами вривався у тіло…  

Не дивлячись на мене, покоївка підвелася та на тремтячих ногах попрямувала до мене, змусивши позадкувати й злякано притиснути руки до грудей. Моє горло судомило, і я не змогла вичавити з себе жодного слова, та ще, мабуть, тому, що не знаходила потрібного.

Промайнувши повз, вона схопила з вішалки свій дешевий плащик, і я зажмурилася, щоб не бачити, як тремтячими пальцями намагається застібнутися, сховати порваний одяг. На місці, де вона щойно сиділа, залишилися криваві розводи… але шлунок стиснувся не від цього. Нудило мене від самої себе, тому що на якусь коротку мить я зраділа. Зраділа,що цього разу на місці цієї дівчинки не я…».

— Ви в порядку?

Кліпнувши, перевела погляд на хлопчину, який невпевнено простягав до мене руки, ніби готуючись спіймати, якщо я знову осяду на землю. Ех, Юрчику, якби я була в порядку, не поперлася б у сумнівний проект на обгородженій території в лісовій гущавині. Якби була в порядку, Злата б його для мене навіть не шукала б.

— Що у мене там далі за розкладом, знаєш? — спитала, намагаючись перевести тему, та потупила погляд, крокуючи поряд.

Хлопець кілька довгих митей мовчав, але все ж невпевнено відповів:

— Так, зустріч… із психотерапевтом.

Клас. Це саме те, що мені зараз потрібно. І це сарказм…

— Але до неї ще півтори години, — звірившись із годинником, додав Юрчик. — Встигнете добряче відпочити.

Відпочити? Як узагалі можна розслабитися, коли поряд знаходиться людина, що ненавидить усім серцем?!

Все ж намагаючись відповісти на його щиру усмішку, відчула, як тремтять у супротиві губи, тож припинила їх розтягувати. Важко зітхнула, помітивши попереду котедж під номером десять. На сходах сидів Перун, вдивляючись у лісову гущавину похмурим поглядом. Напружений, одна рука стиснута в кулак… Господи, я не хочу до нього навіть наближатися.

І не лише я боялася тренера - здорованя… Бо не встигла й рота відкрити, щоб попросити Юрчика залишитися, як той пробурмотів щось на кшталт «гарного вам дня» і ледь не дременув геть, залишивши мене сам-на-сам із розлюченим тренером…

Не зважаючи на липкий страх, що оселився десь в районі сонячного сплетіння, я все ж закрокувала до будиночка, порушуючи навколишню тишу своїми кроками. Але Даніслав навіть голови не повернув. Хіба плечі ще дужче напружилися… чи це вже гра моєї уяви? Та ні, перетворився на живу скульптуру, коли проходила повз та підіймалася до будинку. І лиш коли схопилася за клямку, почула його грубий голос.

— Що? — розгублено перепитала, озирнувшись.

— Твій сніданок на столі, — роздратовано повторив.

«Дякую» ледь не злетіло з губ, але я вчасно прикусила язика, швидко зайшовши всередину. Ніякої подяки цей гад не почує від мене, доки не вибачиться. Бо я, бляха, нічим не завинила! Бо я – не мій мертвий покидьок - чоловік! Тому Перун може піти до біса зі своєю ненавистю.

Я вже й так була майже на межі. Від злості, страху і невизначеності майбутнього. І, як би я не намагалася себе переконати, ставлення Перуна до мене зачіпало за живе. Невже я настільки… нікчемна, що не заслуговую нормального ставлення?

Від цієї думки на очі навернулися сльози, але я вперто задерла підборіддя, не дозволяючи їм пролитися. Нізащо не плакатиму через чоловіків знову. Вони цього не заслуговують.