Розділ 10

Снідала Устина у тій самій чудовій альтанці навпроти адміністративної будівлі, яка так мені сподобалася з першої хвилини тут.

Юрчик привів нас туди, беззвучно зникнувши після цього, наче примара, саме в той момент, коли білявка, відставивши ноутбук на диванчик поряд із собою, взялася за столові прибори. Помітивши нас, вона мовчки кивнула на місця навпроти.

Сидіти поруч із Даніславом на одному, хоч і на вигляд надзвичайно зручному, дивані бажання не було, проте заперечити я не наважилася. Пропустивши його вперед, дочекалася, доки займе місце, а тоді присіла ледь не на сам краєчок, створюючи хоча б ілюзію відстані, щоб заспокоїти розбурхані нерви.

— Що у вас там трапилося? — спитала куратор, не дивлячись на нас, та почала розрізати курятину. — На пробіжці, вранці.

Звідки вона... Камери, точно. Але невже вона за нами спостерігала? О шостій? Здуріти можна, вони тут взагалі сплять? Хоч хтось.

Мовчання Даніслава вивело мене з роздумів. Чому він не жаліється на мене, не розповідає в деталях, як я від нього втекла? Це ж така нагода позбутися моєї присутності.

Але чоловік спокійно налив собі апельсинового соку, не підіймаючи погляду, і взявся за сніданок, як ні в чому не бувало.

Здавалося, наче не по собі тут лише мені. І Устина це помітила, всміхнувшись.

— Не соромтесь, Кароліно, їжте, — безтурботно мовила, змахнувши своєю виделкою. — Всі претензії будуть до Дана, але йому, як бачите, до лампочки.

Тренер на це лиш тихо фиркнув, і, скосивши очі, я побачила, як він із апетитом вгризається у запечене м'ясо.

Щоб не виглядати геть невпевненою та заляканою, взяла виделку та, настромивши на виделку трохи салату, запхнула до рота. Медово-гірчичний соус. Я його просто ненавиділа, та все ж змусила себе, зціпивши зуби, ковтнути. І одразу ж потягнулася за соком, щоб запити.

Устина ж недовго насолоджувалася тим, як ми снідаємо, бо вже за декілька секунд знову озвалася.

— Кароліно, скажіть, — поставивши лікті на стіл, нахилилася ближче білявка, пропалюючи мене холодною блакиттю. — Дан вам погрожував?

Що? Від здивування я аж похлинулася щойно добутим соком, і закашлялася, намагаючись одночасно заперечно хитати головою.

— Точно? — примружившись, допитувалася куратор, спостерігаючи за тим, як я відновлюю дихання, і, здається, її це мало хвилювало. — І не ображав? Дивно. Тоді чому ж ви втекли від нього? Могли заблукати. Чи впасти в один зі старих колодязів, яких ще з часів "Конвалії" повно на місцевості. Вам могли нашкодити отруйні види змій, яких тут у цей період теж чимало.

Похитавши головою, Устина перевела погляд на Перуна, а тоді знову втупилася в мене серйозним поглядом, крижаним, від якого хотілося сором'язливо совати ніжкою по паркеті та червоніти. Куди ділася тільки та весела жіночка, яка запевняла, що проєкт "Перезавантаження" - рай на землі?

— Даніслав знаходиться біля вас саме для цього, щоб дбати про вашу безпеку, — продовжила вона, коли я знічено відвела погляд. — І за те, що загубив, нам доведеться тепер оштрафувати його. На перший раз сума буде мінімальною. Але постарайтеся, щоб другого не сталося. Все ясно?

Як божий день. Якщо раніше Перун просто мене ненавидів, то тепер у нього з'явилися на це вагомі причини. Другого разу не буде тільки тому, що мене після нього не знайдуть взагалі, а тренер скаже, що мене з’їли скажені білки.

Шматок в горло не ліз від напруження та почуття провини, тому я дуже зраділа, коли Даніслав підвівся.

— Дякую за запрошення та гостину, — кинув сухо та вибрався з-за столу з іншого боку.

Я, підскочивши слідом, пробурмотіла «Дякую» та, не дивлячись на кураторку, кинулася наздоганяти чоловіка. А то ще знову мене загубить, не дай бог. Хоча його це, здавалося, в той момент взагалі не цікавило, настільки впевнено та швидко він віддалявся стежкою в лісову гущавину. Єдине, на що я сподівалася, тихенько крокуючи позаду, що йому вистачить самовладання не прибити мене дорогою до котеджу.

Почуття провини всередині муляло і свербіло, тож, в черговий раз кинувши погляд на напружену спину тренера, я не витримала і тихо бовкнула: «Пробач», зовсім не очікуючи реакції у відповідь. Тому, коли Даніслав різко спинився, круто розвертаючись, заціпеніла на місці. Його очі палали, ніздрі тріпотіли, а щелепи стискалися настільки, що побіліли вилиці. Коли він зробив крок назустріч, страх прикував мене до землі холодними путами, тому я могла лиш нажахано дивитися, як наближається моя смерть та слухати, як загнано тріпоче в грудях серце.

— Я… — вичавила на видиху. — Це моя провина, і я… віддам тобі гроші.

Чоловік наблизився впритул, з ненавистю вдивляючись мені у вічі, а тоді раптом насмішкувато фиркнув:

— Віддаси мені гроші? Ольховський заборгував мені куди більше, ніж срана тисяча гривень. Ти готова усе мені віддати, га? Якщо ні, то йди на хрін, ясно?

Останнє він майже прошипів мені в обличчя. А тоді розвернувся і попрямував геть, залишивши мене, розгублену і налякану, дивитися йому вслід, аж доки ноги не підкосилися.