Розділ 9

Все таки люди, які добровільно прокидаються о шостій та виходять на вулицю, щоб побігати, несповна розуму. Ще одна загадка, - як у них виходить не зупинятися хвилин сорок, при цьому навіть не засапуватися, якщо моє дихання вже за кілька секунд перетворилося на передсмертні хрипи. А за хвилину ще й під ребрами закололо.

Не витримавши, озирнулася, щоб переконатися, - пухнасті триметрові ялини та густо насаджені сосни приховали мене від очей тренера – тирана, а тому, видихнувши з полегшенням, пригальмувала та перейшла на швидку ходьбу. Стало набагато краще. Якщо Даніслав завжди залишатиметься біля котеджу, то «пробіжки» не будуть великою проблемою. А милуватися ранковим лісом, вдихаючи неймовірно чисте, насичене росою та хвоєю повітря, - одне задоволення. Навіть о шостій ранку, як не дивно.

Якби не цей дратівливий звук, схожий на дзижчання рою комах…. Звідки він узявся?

— Якщо ти мене не бачиш… — прозвучало у самому вусі, змусивши мене нажахано завмерти, — це не означає, що я не бачу тебе.

Різко розвернувшись, очікуючи побачити за спиною противного Перуна, спантеличено закліпала. А тоді згадала про динамік. Чорт. Але як він…

— Голову підійми, — насмішкувато озвалися.

Дзижчання стало гучнішим, і я побачила, як біля самої верхівки ялинки з’являється квадрокоптер. Он воно що… Цей гад стежить за мною.

— Чудово, — роздратовано процідила, відвертаючись.

— Не чую, як ти мене там обізвала, але зараз саме час почати, бляха, бігти!

У мене аж у вусі засвербіло від його крику, і я скривилася, виймаючи кляту штукенцію. А тоді, не роздумуючи, запустила її у дрон, розвернулася та помчала щодуху. Начхати, якщо заблукаю. Територія табору не безкінечна. Кудись та й вийду. Зате не слухатиму всю дорогу цей страхітливий голос!

Я не знала, що мені буде за такий вибрик, але точно нічого доброго. Але й терпіти таке ставлення до себе не збиралася. Досить вже. Я майже десять років терпіла приниження, і дати мені в тренери психопата - це просто знущання. Що дали, те й отримуйте, а ображати себе я не дозволю. 
Стежка переді мною несподівано звернула праворуч, і я ледь встигла зорієнтуватися, ледь не влетівши в високий кущ. Але набридливе дзижчання не дозволяло зупинитися ні на мить, повідомляючи про те, що Перун продовжує за мною спостерігати. Але я біжу? Так. Ще й швидко. Все, як він і хотів. Які претензії? 
Помітивши за кілька метрів ще один поворот праворуч, вирішила позбутися не лише голосу, але й очей, тому прислухалася. Квадрокоптер, за моїми розрахунками, тримався трохи позаду, і це давало мені кілька секунд на втечу. 
Думати було ніколи. Звернувши праворуч, я зістрибнула зі стежки в кущі та кинулася в саму гущавину, пробігла кілька метрів та розвернулася паралельно до стежки. Зупинившись, прислухалась. Квадрокоптер зупинився на повороті, пролетів трохи вперед, а тоді розвернувся. Роззирнувшись, я зрозуміла, що тут дерева частково листяні та густо насаджені, йому нізащо не пробратися, не пошкодивши апарат. 
Але коли дрон злетів вище, я лайнулася, зрозумівши, що зверху мене все ще буде чудово видно. Одним енергійним стрибком дісталася дерева з густою, зеленою кроною та притулилася до стовбура, затамувавши подих. Дзижчання пронеслося якраз над моїм укриттям, покружляло, а тоді раптом віддалилося. Невже мені вдалося? О господи... 
Гмикнувши, я нарешті видихнула та обережно рушила назад, тримаючись паралельно до стежки. Заблукати не боялася, та все ж повернутися до котеджу хотілося, при чому, бажано, швидше за Даніслава. Тому що, закладаюся, той вже заводить свого квадроцикла, щоб вирушити на пошуки. 
Але я навіть не підозрювала, наскільки права, тому здригнулася, коли цей же квадроцикл промчав за кілька метрів від мене по доріжці. Так швидко... 
Здається, саме час знову пробігтися, щоб дістатися будиночка, перш ніж там з'явиться розлючений тренер.

***

Повернутися на стежку я так і не наважилася, як і підійти ближче, тому ледь не загубила її, але зрештою таки вибралася на галявину ліворуч від будиночка. Ні Перуна, ні його транспорту поблизу не було, тому я швиденько, ледь не підстрибом, кинулася до крильця, бажаючи одного, - забарикадуватися та випити кави з млинцями, які в мене вчора відібрали. Сподіваюся, він їх не зжер і не викинув.

Однак, опинившись біля дверей та натиснувши на клямку, я зрозуміла, що не подумала про інше. Цей вилупок замкнув котедж та забрав ключі! Чи не забрав? Може він їх під килимком сховав абощо.

Відступивши, я оглянула крильце на наявність таємних сховків, але окрім гумового килимка «Welcome», дерев’яної лавки та ліхтаря над дверима, тут більше нічого не було.

— Не це шукаєш?

Я аж підстрибнула, обертаючись на голос, і стерпла, побачивши Даніслава, що широкими кроками наближався до будиночка, демонстративно крутячи на пальці лівої руки дармовисик з ключами. А чому він пішки?

Відступати було нікуди, втікати – теж, тому я, змирившись, важко зітхнула та ступила вперед. Сміливо здійнявши підборіддя, поглянула йому у вічі, хоча всередині все затріпотіло, ледь він наблизився до крильця та неспішно, не зводячи з мене погляду, піднявся сходами. Здавалося, ще секунда, і його темно-карі очі спалахнуть червоним, спопеляючи мене на місці. Настільки сердитим він виглядав. 

Між нами залишалися жалюгідні десятки сантиметрів. Повітря насичилося терпким запахом його парфумів та небезпекою. Якби він простягнув руку у той момент, у мене почалася б істерика. 

— Скажи, навіщо ти тут, Ольховська? — процідив крізь зуби, а мені ніби дали під дих. — Чого тобі бракувало, що ти поперлася в "Перезавантаження"? Нових вражень? Пригод? Ти помилилася адресою... 

Він продовжував щось говорити, а в моїй голові, наче на заїлій пластинці, крутилося: "Ольховська... Він назвав мене Ольховською... Він знає, хто я! Він знає ЙОГО!". 

Даніслав Перун якось пов'язаний із моїм мертвим минулим, від якого я намагалася втекти. І це було найгіршим з усього, що могло трапитися зі мною в цьому таборі.