Розділ 7

Перун уже давно, грізно тупаючи, звалив, навіть не потрудившись поправити шторку, а я все дивилася на свої пусті руки, в яких щойно був контейнер. Клятий мужлан відібрав у мене Златкині млинці! Певно, тріскає їх за обидві щоки десь на кухні. «В тебе режим», «їсти можна тільки те, що доставляють з кухні», «Бла-бла-бла… щось про збалансоване харчування». Козел.

І що мене дратувало найбільше (ну, окрім самого Даніслава), це те, що я надто боялася його, щоб піти та відібрати свою їжу назад. Боялася болю, що його може завдати цей м’язистий здоровань. Боялася, що цього разу точно не переживу ще одного струсу мозку. Боялася померти. Хоча сама не розуміла, чому. Бо життя й так давно вже перетворилося на животіння, і навіть після ЙОГО смерті, я не змогла вибратися з кошмару.

Я так добре пам’ятаю той день, коли так і не стала вільною, наче це було вчора. Тому, що прокручувала цю новину щодня упродовж останнього року.

Я саме тремтячими руками накривала на стіл, хвилюючись, аби все було ідеально до ЙОГО повернення, коли до нашої світлої їдальні увірвався охоронець Максим, ще зовсім молодий, з кумедними світлими вусиками та великими карими очима.

Надворі лило як з відра, і черевики хлопця залишили на сяючій плитці брудні сліди. Перші кілька секунд я з жахом дивилася тільки на потворні чорні розводи, уявляючи, що буде, якщо ВІН повернеться просто зараз. Мій чоловік ненавидів бруд. Він усе ненавидів, клятий виродок….

— Кароліно Віталіївно, ви мене чуєте?!

І тільки тоді я звернула увагу на те, якими переляканими очима дивився на мене Макс, і як тремтіли в нього руки.

— Що трапилося? — спитала спантеличено.

— Макар Вітольдович… Його вертоліт… Кажуть, про якусь несправність двигуна.

Хлопець все бурмотів і бурмотів, вирячивши очі, то блід, то червонів, але я вже не слухала. Почула лише найголовніше: «Ніхто не вижив». Клятий виродок мертвий.

Невже я нарешті вільна?

Це запитання, не припиняючи, крутилося в моїй голові. Того дня, наступного, на розкішному похороні з пустою труною. Тіла так і не знайшли, і все, що мені залишалося, це переконувати себе, що насправді він там, під важкою кришкою з червоного дерева. Стоячи у довгій чорній сукні, купленій ним колись, на краю глибокої ями, в яку опускали труну, являла його із заплющеними очима, в чорному костюмі та з червоною краваткою, туго пов’язаною під кадиком. Як його волосся розсипалося на перламутровій подушечці, наче демонічний ореол. Бліді вилиці, мертві губи. Рука з перснем – печаткою лежить поверх іншої на застиглих грудях. Виродок виглядав ідеально навіть у моїй уяві.

І це майже спрацювало…

Аж поки той самий костюм, у якому його «поховала», не принесли з хімчистки. З червоною, бляха, краваткою!

Кумедно, що така звична річ остаточно мене зламала. Розбила на тисячу гострих уламків, які я по сей день намагалася зібрати до купи, щоранку повторюючи: «Він мертвий! Його більше немає..».

Якби ж це допомагало...

Щоночі мені снилося, що він повертається. Щоночі він приходив і своїм оманливо лагідним голосом шепотів у саме вухо: «Чого ж ти мовчиш, Ліно? Ти не рада? ТИ, БІСОВЕ НЕВДЯЧНЕ СТЕРВО».

Щоночі я виривалася з цього кошмару, наче спливала з дна океану, ловлячи ротом повітря та стираючи солону вологу з обличчя. Лиш жовтаве світло нічника повертало мене до реальності.

Мертвий. Він мертвий.

І я теж.

Саме в ту мить до мене й прийшло усвідомлення, чому саме я погодилася на проект «Перезавантаження». Бо сподівалася, що за шістдесят днів… знайду той сенс життя, який втратила багато років тому. Зможу воскресити ту маленьку дівчинку в мені, яка справді жадала життя.

А Даніслав Перун цю надію спопелив одним лише поглядом…