Розділ 6

Я дивилася, як чоловік спускається, і відчувала, як мене потрохи починає накривати паніка. Я сама, посеред лісу, без телефона… Кругом лише незнайомі люди на закритій території сумнівного «проекту». Чим більше я про це думала, тим гірше мені ставало.

Я не знала, як мені діяти. Повернутися до адміністративного корпусу? Чи спробувати поговорити з цим… Даніславом? Від однієї думки про другий варіант починали тремтіти коліна. А коли він, ступивши на підлогу першого поверху, кинув на мене похмурий погляд, останнє бажання розмовляти випарувалося. І я, не зводячи погляду з тренера, позадкувала до вхідних дверей.

Перун сіпнув бровою, чи то здивовано, чи то роздратовано. А тоді відвернувся та попрямував до кухні, змусивши мене розгубитися. Його наче зовсім не здивувала моя присутність, що означало лише одне, - моя здогадка підтвердилася, і він прекрасно знає, що доведеться два місяці жити зі мною під одним дахом. Або кілька днів, якщо мені все ж знайдуть когось… не такого похмурого і, бажано, жіночої статі.

Коли Даніслав дістав з холодильника якийсь контейнер та поставив його в мікрохвильову, я зрозуміла, що мене ігнорують… Дивно якось при такому розкладі мчати з криками про допомогу між деревами в пошуку цивілізації.

Чорт, ну що за дурний день… І табір цей дурний… І Перун, блискавкою б його спопелило!

Поки чоловік, повернувшись до мене своєю могутньою спиною, розігрівав чи то пізній обід, чи то ранню вечерю, я тихенько прокралася до сходів, сподіваючись хоч на другому поверсі знайти двері, які замикаються на ключ, та пересидіти за ними до ранку. А там розберемося, що в них тут за порядки такі дурнуваті.

Та, піднявшись сходами-драбиною, я шоковано завмерла, вчепившись пальцями в поруччя та переводила погляд зліва направо, кліпаючи очима, наче розгублений Бембі.

Двері? Ага, розмріялася. Дві шторки. Шторки, бляха! Ліворуч і праворуч, розділяючи поверх на дві кімнати та невеличкий майданчик, на якому, ніби глузування наді мною, стояло рожеве крісло та пальма в горщику. Шторка праворуч від мене була відсунута вбік, тому я майже одразу помітила свою валізу та речі біля широкого ліжка, тож, імовірно, це – моя спальня. А ліворуч, напевно, похмуре царство Перуна. І все, що відділятиме мене від психованого тренера – дві красиві, зелені шторки зі сріблястою вишивкою. Клас! Це просто… гірше не придумаєш.

Роздратовано пройшовши до своєї половини, я вхопилася за цупку тканину та рішуче заслонилася, залишившись у напівтемряві поряд зі своїми сумками. Чорт, я навіть не зможу розлючено гепнути дверима перед самим носом у триклятого Даніслава! Що це взагалі за святе місце, де навіть таке у тебе відбирають?!

У животі забуркотіло, чи то від нервів, чи то від голоду, і погляд ніби сам по собі знайшов на підлозі пакет з провіантом, який зібрала для мене Златка. Боже, бережи цю розсудливу жінку!

Роззувшись, я гепнулася на м’яке ліжко та, підібгавши під себе ноги, підтягла до себе пакет. Побачивши зверху складений рушник, спочатку спохмурніла, вирішивши, що мене вже встигли обікрасти, підклавши якийсь непотріб, та під ним знайшла спражні скарби. Контейнер з млинцями, від якого смачно пахло м’ясом, три упаковки шоколадного печива, чипси… тільки чомусь пересипані до паперового пакета. Та ще більше мене здивували шоколадні цукерки без обгорток, в крафтовому згортку. Вона мене до табору збирала чи до в’язниці? Якби я палила, то, думаю, і це би знайшлося окремо, без упаковки…

Але млинці так апетитно пахли, що я вирішила подумати про всю цю дивину потім. Повернувши все решта до пакету, кинула зверху рушник та запхнула добро під ліжко. Про всяк випадок.

І правильно вчинила. Тому, що встигла лиш надкусити соковитий шедевр Златки, начинений обсмаженим фаршом та грибами, як зарипіли сходи, і грубий голос за шторкою кинув:

— Твоя вечеря в холодильнику.

А я візьми та й бовкни з набитим ротом:

— …акую, не треба.

Млинець аж у горлі застряг, коли клятий антихрист, ледь не зірвавши штору з петель, увірвався до моєї спальні та розлючено витріщився спочатку на мене з роздутими щоками та нажаханими очима, а тоді на контейнер в моїх тремтячих руках.

— Це що в біса таке?! — заволав, наче різаний, швидко наближаючись. — Де ти це взяла?

Ніби в мене руках, не кулінарний шедевр, а граната без кільця... Вони що тут, ще й вегани?!