Розділ 5

Вчитуючись в документи з тієї самої зеленої теки, на яких справді стояли мої впевнені підписи, не могла повірити в те, що так бездумно підмахнула усе, що підсовувала мені Златка. Лиш краєм вуха слухала, як вона радісно тріскоче про нові знайомства, гарних тренерів. Чорт, вона справді щось про це розповідала, розмахуючи яскравою брошуркою та тицяючи пальцем у фото всіх десяти тренерів, запитуючи, кого б я собі обрала.

Я тоді вказала пальцем на якусь дівчинку в рожевому та суворо мовила: «Жодних чоловіків!».

Угу, бачу, це подіяло, аж вже!

Мабуть, була зайнята зітханнями та світлою заздрістю, валяючись у мене на дивані.

— Оцей номер п’ять – просто мрія, подруго, — підперши кулаком щоку, мрійливо закочувала очі Злата. — Мабуть, знайду ще одну роботу та гайну туди наступного року. Відпочинок, ліс і такий чоловік поряд…

Такий, та не такий…

Оце я, звичайно, встряла в халепу. Не через руду непосиду, ні. Через небажання брати участь у власному житті. В такому стані я й квартиру на циганів могла переписати, тож участь в проекті - не найстрашніше, що могло трапитися. Але, звичайно ж, неприємно. Двохста тисяч у мене точно немає. Як і від тисячі за кожне порушення режиму. До того ж, за останнє штрафи стягувалися ще й з тренерів, тож на халяву можна не розраховувати. А, враховуючи, що я підписала ще й згоду на цілодобове відеоспостереження за межами будинку, від клятих пробіжок не сховатися.

Відсунувши від себе папери, задумливо опустила погляд на свої руки та зітхнула. Відчуття було таке, наче я вже встряла в кредит, який виплачуватиму до кінця своїх днів. Тим більше, якщо тренера мені так і не змінять. Ці два місяці перетворяться на справжнє пекло.

— Кароліно… — тихим голосом, співчутливо озвалася куратор. — Все не так страшно, як здається. З Даніславом вам точно нічого не загрожує. Він хоч і здається трохи… похмурим та буркітливим, та насправді страшенно відповідальний.

— І чомусь мене ненавидить, — пробурмотіла, насмішкувато фиркнувши.

— Він до всіх нових людей ставиться дещо… упереджено, — хитнувши головою, відповіла Устина. — Але якщо ви не поладнаєте, я вам з-під землі дістану одинадцятого тренера. Обіцяю.

Зітхнувши, я стенула плечима. Принаймні, це краще ніж незліченні борги на рівному місці ні за що. Треба бодай спробувати. А з тим психом ми точно не поладнаємо, тож мені треба протриматися якихось кілька днів, ну може тиждень. А тоді все буде добре. Я впораюся.

— Добре, — зрештою кивнула, впевнено дивлячись на кураторку. — Де я там ще повинна розписатися?

* * *

Отже, я – повноцінний учасник проекту «Перезавантаження». Мені видали книжечку зі всіма необхідними інструкціями та наручний пристрій, схожий на смарт-годинник, для вимірювання пульсу, температури і ще бозна чого, побажали гарного вечора та відправили на перший поверх, де мене вже чекав Юрчик.

— Ви Кароліна? — підстрибнувши з диванчика, бадьоро поцікавився хлопець. — Я проведу вас до будиночка. Там уже все готово.

Він щось іще тріскотів про те, який чудовий проект, і як тут весело, тому через кілька секунд я вже перестала його слухати. Чудовий, ага. Зі штрафами в двісті тисяч, так, тільки «для заохочення». А ще невідомо, як ці кілька днів протриматися поряд із похмурим страховиськом, який мене ненавидить. Може, вдасться забарикадуватися в будиночку і ігнорувати його? Ходитиму на йогу кудись, приб’юся до іншого тренера, абощо. Ну, не тягатиме ж він мене силою на ті пробіжки…

Не звертаючи уваги, куди невмовкаючий Юра мене веде, прийшла до тями, лиш коли ми заглибилися в саму гущу лісових хащів, і гілляччя, що звисало над стежкою, боляче ляснуло мене по носі.

— Ой, обережніше, — підскочив до мене хлопець, відтягуючи в центр доріжки. — Вже майже прийшли. Вам пощастило. Котедж номер десять знаходиться майже біля водоспаду. Надзвичайно красиве місце!

Водоспад - це прекрасно. Можна буде скинути одного похмурого придурка, прив'язавши йому камінь до могутньої шиї…

— А ось і він, ваш дім на шістдесят днів. 

Побачивши попереду між деревами спочатку гігантський трикутник, не надто зраділа, та коли ми підійшли ближче, від захвату ледь не забула, як дихати. І оце... лише моє? Наскільки я зрозуміла, у кожного учасника окремий котедж, а значить... ці два поверхи з балконом та широкою верандою - для мене. Та й забарикадуватися легко. Важкі двері виглядають достатньо міцними. Не полізе ж цей дикун через балкон...

— Ключі залишив Даніславу, тож влаштовуйтеся, відпочивайте. На все добре.

Юрчик розвернувся та швиденько рушив геть, а я лиш дивилася йому вслід з роззявленим ротом. 

Як це, залишив ключ?? Йому?? Цей що, досі десь тут?! Якого чорта?! 
Спохмурнівши, я з підозрою обвела майбутнє житло поглядом. Тоді - ліс навколо. Прислухалася. Але тут було ще тихіше, ніж біля адміністративного корпусу. 

Чи ця «пташка – говорун» щось наплутав? І насправді Перуна тут немає? Думаю, він настільки не бажає зі мною бачитися, що вже давно забив на обов'язки та злиняв до свого тренерського будиночка, чи де він там житиме.

Але все рівно до котеджа я майже підкрадалася, озираючись на всі боки, наче справжнісінький злодій. І лиш, побачивши дармовисик в замку, зітхнула полегшено. Я тут сама. Ніяких похмурих Даніславів, що тримають ключі в заручниках. 

Востаннє озирнувшись, я швиденько збігла східцями на веранду, схопилася за клямку та, штовхнувши двері, ледь не застрибнула всередину. Забравши ключі знадвору, замкнула будиночок зсередини та гучно видихнула. Все, я в безпеці. 
Прислухаючись до того, як все ще гупає в грудях серце, розвернулася. 

Дерево. Всюди. Дерев’яні похилі стіни, темні балки, сходи на верхній ярус, що більше нагадували драбину з поруччям.

Весь перший поверх – це і вітальня, і кухня, і їдальня. Праворуч від входу невеличкий камін, біля нього два м’які крісла, коричневі, ніби зістарені. Ліворуч – диван та плазма на стіні, збоку – велотренажер. А далі – барна стійка, за якою невеличкий кухонний гарнітур, холодильник та мікрохвильова піч. Поруч, під сходами, двоє дверей.