Розділ 3

Поставивши валізу, згребла Златку в обійми на прощання, а тоді швидко підхопила свої речі та потягнула їх до воріт, не озираючись. Ніколи не любила прощатися. Нехай і не назавжди, але це завжди розбивало мені серце.

— Давайте, допоможу, — всміхнулась Устина і забрала в мене валізу. — Іване, документи… І притримай хвірточку, будь ласка.

Білявка так хутенько та бадьоро рушила вперед, з моєю валізою в одній руці та документами – в іншій, через стіну із зелених хащів, що в мене й вибору не залишилося, окрім як встигати за нею.

Вузенька стежинка, поблукавши між деревами, привела нас до кам’яної арки, і я не змогла стримати здивованого «Ого!». Коли Злата казала про колишній табір «Конвалія», я собі уявляла ряд старих котеджів із облупленою фарбою на фасадах, радянські символи та гнітючу атмосферу… Та аж ніяк не сподівалася побачити таке.

Одразу за аркою розкинулася широка галявина, оточена щільною стіною із височенних сосен. Праворуч – модульний котедж із панорамними вікнами та просторою верандою. Ліворуч – дерев’яна альтанка, прямокутної форми та з прямим дахом. Всередині – зручні дивани для відпочинку і столик.

Просто над головою, наче чудернацька павутина, спліталися сотні лампочок – гірлянд. І я навіть не уявляла, як це місце виглядатиме ввечері. Мабуть, наче з казки.

— Подобається? — схиливши голову на бік, поцікавилась Устина. — А ви ще не бачили житловий сектор.

Тобто, це ще не все?! А може ті вісімдесят тисяч таки не викинуті на вітер…

Поки я озиралася на всі боки, з модульного будинку вибіг хлопчина, на вигляд – студент, і з винуватою посмішкою кинувся нам назустріч, на ходу заправляючи білу сорочку в джинси.

— Вибачте, пані Устино, — пробурмотів він, забираючи в неї мою валізу. — Я… ну… зас..

— Все добре, Юрчику, — перебила його жінка, м’яко так, але наполегливо. — Будинок номер десять готовий? Віднеси туди речі, ключ залиш в дверях. І поклич Даніслава до мене.

Вилиці в хлопчини вмить запалахкотіли, а губи якось ображено підтиснулися, проте він лиш коротко кивнув, узяв сумку та пакет із моїх рук та, розвернувшись, потягнув усе це кам’яною доріжкою, що тягнулася аж за дерева.

Схоже, зовнішність цієї куратори таки оманлива, і насправді вона тут найголовніший жандарм. Куди ж я все таки потрапила…

Жінка, провівши строгим поглядом бідолашного Юрчика, повернулася до мене, і на її обличчі знову розквітла добродушна посмішка, якій я більше не довіряла.

— Тепер, коли ваші руки вільні, можемо пройти до мого кабінету, щоб підписати ще деякі папери, — мовила вона весело, махнувши рукою в бік будинку. — Це не займе багато часу, я обіцяю.

А в мене є вибір?

Отримавши від мене кивок, жінка впевнено рушила до входу в будинок, а я – за нею. І, тільки підійшовши ближче, розгледіла на стіні вивіску «Проект «Презавантаження». Адміністрація».

Піднявшись дерев’яними сходами, Устина прочинила скляні двері та пропустила мене вперед.

Всередині все пахло деревом та квітами. На столику посеред невеличкого голу я помітила вазу з трояндами. Ліворуч між низькими диванами – букет лілій, а на підвіконні – горщик з лавандою. Виглядає затишно, але в носі від поєднання ароматів одразу ж засвербіло. Тільки б не почати чхати…

— Нам на другий поверх, — махнула рукою білявка та бадьоро пострибала широкими дерев’яними східцями, що заскрипіли під її ногами. — Ходімо. Зараз підійде ваш особистий тренер, познайомитеся.

Підіймаючись, думала лиш про те, чи вдасться якось цього «тренера» позбутися. Мене, в принципі, влаштовував такий відпочинок на два місяці, в котеджі посеред лісу. Але спорт… у мої плани на життя не входив. Я навіть коли швидко йду, обов’язково зашпортаюся на рівному місці. А якщо бігатиму, взагалі ноги переламаю і до кінця цієї відпустки не доживу. Сподіваюся, дівчинка, яку до мене приставлять, з розумінням поставиться до моїх фізичних можливостей. А може ми навіть подружимося.

У кабінеті Устини було… зовсім не як у кабінеті. Панорамні двері на балкон впускали достатньо світла. Світле лаковане дерево усюди, від підлоги до стелі. Схожих відтінків стіл та шафа для документів. І зелений диван, такий м’який на вигляд, що хотілося впасти на нього та подрімати під лагідними сонячними промінчиками.

— Так, присідайте, де вам буде зручніше, — гостинно припросила білявка, а сама закрокувала до столу, витягнула з шухляди зелену теку та вклала туди стос моїх документів.

Звичайно ж, я вибрала диван, який не лише на вигляд, але й на дотик виявився суцільним блаженством. Лиш би не заснути…

Та, коли Устина, вмостившись у кріслі та склавши руки в замок, заговорила про «Перезавантаження», я зрозуміла, що сон мені не загрожує… найближчі шістдесят днів. Мої рожеві мрії про тихий відпочинок розсипалися на друзки. І якщо Злата знала про все, то я її придушу. Бо пробіжки – не найстрашніше, що на мене тут очікувало. Це не табір відпочинку, аж ніяк. Скоріше, табір суворого режиму.

6:00 – підйом, розминка з тренером, пробіжка або заняття йогою;

8:00 – сніданок;

10:00 – прийом у психотерапевта;

11:00 – 12:30 – час із тренером;

13:00 – обід;

14:00 – косметичні та оздоровлюючі процедури;

16:00 – посиденьки з групою;

18:00 – вечеря;

19:00 – 20:30 – час із тренером;

21:00 – медитації;

22:00 – відбій.

Та це навіть не розпорядок у санаторії. Це скоріше список справ для пацієнтів психоневрологічного диспансеру.

— А що означає цей «час із тренером»? — несміливо спитала, вже не впевнена, що мені так уже й потрібні ті вісімдесят тисяч.

— Після знайомства, тренер кілька днів оцінюватиме ваш фізичний стан та підбере для вас індивідуальні вправи та заняття.