Розділ 2

Дізнавшись, скільки коштує такий «відпочинок», я тільки очі витріщила. А це ще й, виявляється, зі знижкою, яку випросила Злата в своєї знайомої через ще одну знайому, в якої там працює сестра. З розуму зійти можна! Там що, безкоштовний стриптиз та шоколадні ванни? Мене не лише з зони комфорту нахабно випихають, так я за це ще й вісімдесят тисяч повинна відвалити. Ну, Златка, я тобі це ще пригадаю колись! Поїдеш у мене на стрибки з парашутом наступного року!

Були таки плюси в тому, щоб весь рік не покидати квартиру. Потрібна сума в мене була. За рік роботи копірайтером та художнім дизайнером милої канцелярії заробила навіть з запасом. Хоча взяла кілька віддалених робіт лише для того, щоб чимось зайняти голову і не почати копирсатися в собі. Доки писала статті для сайтів, не думала про своє відстійне життя. Поки малювала фентезійних звірят чи кошенят обдумувала задані теми.

Інколи мені здавалося, що ось воно, натхнення, та тільки-но сідала за мольберт і бачила біле полотно, спогади і кошмари поверталися, вибиваючи з мене дух, а мене – з реальності.

Він мертвий. Його немає. Боятися більше нікого.

Але я все рівно тремтіла від однієї думки про нього.

— Каро, таксі вже тут!

Я востаннє оглянула спальню, з якої майже не виходила, і навіть зараз не хотіла цього робити. Подумки пронеслася по квартирі, пригадуючи, чи все перекрила, замкнула, зайве викинула. І лиш тоді вийшла в прихожу, ледь не налетівши на бадьору, всміхнену Злату.

— О, чудово! — вигукнула та. — А то я думала, доведеться евакуатором тебе з барлоги діставати. Так, валіза, сумка, провіант….

— Не розумію, навіщо мені стільки їжі, якщо їхати тільки за місто, — пробурчала я, підхопивши за ручку чорну валізу. — Там що, немає жодної крамниці?

— Я знаю, що роблю, — змовницьки підморгнула подруга. — І, як приїдеш, сховай. Бо я не збираюся займатися контрабандою ці два місяці.

Нічого не ясно, та сперечатися не стала. Здвигнувши плечима, схопила пакет, який майже не поступався розмірами валізі, та рушила до виходу.

Ще кілька кроків, і шляху назад не буде. 

І я зробила свідоме рішення, - переступила клятий поріг, рушаючи у невідомість. Якби знала, що мене чекає там, у лісі за містом, на території колишнього літнього табору “Конвалія”, точно залишилася б удома. Але Злата це передбачила, тому до останнього не казала, на що пішли мої збереження. І саме тому занервувала, коли таксі довезло нас до високих воріт на узліссі. 

Тільки я, наївна душа, сприйняла це за хвилювання… за мене. 

Ну, в принципі, так воно й було, та більше вона переймалася за себе, бо я б точно з неї душу витрусила за такий фінт. Але й тут малій заразі пощастило. 

Ледь ми встигли витягнути з багажника мої речі, як через ледь помітну хвіртку до нас вийшов чоловік в уніформі та суворо склав руки на поясі. 

— Берете участь? Обидві? Далі тільки за перепустками. 

Ми перезирнулися, і Злата швиденько витягнула з сумочки якісь документи. 

— Тільки вона, — простягнувши чоловікові, нервово всміхнулася. — Ось. 

Охоронець уважно пробігся очима по тому, що вона йому всунула, глянув на мене з-під лоба, аж мені некомфортно стало, а тоді кивнув та зняв з пояса рацію. 

— Устино, прибула гостя номер 10, вийди. 

Боже, мене ще й пронумерували. Сподіваюся, чіпувати та клеймити, наче худобу, не будуть? Що це взагалі за табір суворого режиму?!

— Злат, — пробурмотіла я, схилившись до подруги. — Куди ти мене приволокла? 

— Та все… нормально. — Напружена усмішка рудої говорила про зворотнє. — Це ж експериментальний проєкт, закритий…

Закритий? Як якась біолабораторія? Супер, я заплатила за те, щоб мене абсолютно добровільно розібрали на органи чи взагалі перетворили на термінатора…

— Ми їдемо додому, — твердо мовила я. 

— А г-гроші? — пробурмотіла Златка. — Не повернуть же… Там прописано… 

— Раніше треба було думати, — відрізала, підхопивши валізу. — Пішли, доки таксист не дременув. 

Та не встигли ми розвернутися, щоб накивати п’ятами з цього страшного місця, як до нас долинув солодкий, веселий голосочок. 

— Кароліно, ласкаво просимо!

Здивовано оглянувшись, я завмерла. Поряд з охоронцем матеріалізувалася миловидна жіночка. Не знаю, що саме в ній мене причарувало та викликало довіру, але тривога миттю розсіялася… Мабуть, зовнішність. Не розпізнає мозок у цій натуральній білявці з великими блакитними очима ворога. А її щира посмішка нікого б не залишила байдужим. 

— Підійдіть, не бійтеся, — розсміялася жінка, а здалося, ніби дзвіночки задзвеніли. — Іван тільки виглядає, наче охорона Пентагону. Та, з іншого боку, можете переконатися, що у нас тут безпечно. Муха не пролетить, правда ж?

Жінка повернула голову до охоронця та весело йому підморгнула. Той аж груди випнув від такої уваги, але дозволив собі лиш строгий короткий кивок.

— Ну, от, — заплескала в долоні білявка. — Цілковита безпека та комфорт. Мене звуть Устина, і я куратор проекту «Перезавантаження». Введу вас у курс справ та познайомлю з особистим тренером, який супроводжуватиме вас усі шістдесят днів.  

На рахунок відчуття комфорту я б, звісно, посперечалася…

— Ну, що? — тихо спитала в мене Злата, ставлячи важку сумку біля ніг. — Їдеш чи залишаєшся? Може, все не так страшно, як виглядає?

Якщо чесно, то я залюбки застрибнула б у таксі та зі спокійною душею повернулася в своє безпечне гніздечко. Але тоді б нічого не змінилося. Робота, нічні жахіття, чистий мольберт…

Я повинна спробувати вибратися з цього замкнутого кола. Бо, зрештою, яка різниця, чи мене тут уб’ють, якщо я вже й так майже мертва зсередини?

— Я залишаюся.