Розділ 1

«— Ти знову мене довела, Ліно. Знаєш же, який я стаю. І все рівно доводиш.

Він стояв спиною до мене на фоні заходу сонця, з черговою порцією віскі. Його руки тремтіли, тоді як голос залишався холодним та спокійним. А руки тряслися. Наче у психа.

Перевернувшись на бік, я підтягнула до себе тремтячі коліна та заплющила очі, закушуючи губу, щоб не розплакатися. Не можна. Це його розізлить.

Вставати теж не можна, доки він не піде. Лежачих не добивати – це його закон, який вселяв у мене крихку надію.

Ще кілька хвилин…. Як завжди.

— Чого ж ти мовчиш, люба? — спитав, наближаючись.

Його оманливо лагідний голос змусив напружитися, стиснутися сильніше. Він був страшніший за крик.

Ні, сьогодні не «як завжди»… — встигла подумати перед тим, як сильні пальці чоловіка зарилися у сплутане волосся на маківці та з силою шарпнули догори. Перед очима потемніло, і я почула власний крик, ніби зі сторони.

— Чому ти робиш це зі мною, Кароліно?  

Обличчя психа, перекошене посмішкою,- страшною, збоченою, наче тваринний вищир. Налиті божевіллям очі зазирали в саму душу, коли він заніс кулак зі збитими в кров кісточками над моїм лицем…

І нарешті рятівна темрява».

— Кара! Ти дома?!

Здригнувшись, кліпнула, одразу ж відчувши, як печуть сухі очі. Здається, це знову сталося. Аркуш на мольберті залишився білосніжно чистим, а надворі понад дахами вже розливався багряний захід сонця. На скільки ж я відключилася цього разу? Три години, чотири?

— Каро?

До вітальні увірвалося строкате торнадо та гепнулося в крісло навпроти. Злата завжди так вривалася, тому я навіть не здивувалася. Та й до її різнобарвних нарядів уже звикла, навіть око перестало сіпатися щоразу, коли бачила подругу в рожевих колготках, зеленій спідниці та в піджаку з мультяшними віслюками, чи в дрібну квіточку, як сьогодні.

— Привіт, — тихо мовила я, випускаючи олівця з затерплих пальців.

Скривилася від неприємного електричного розряду, що пройшовся від пучків пальців аж до зап’ястка, коли стиснула руку в кулак.

— Все ще нічого? — з розумінням зітхнула Злата, хитаючи головою, від чого її руді кучері запружинили аж на маківці.

— Нічого, — здвигнула плечима.

В животі забуркотіло.

— Ти сьогодні взагалі щось їла? — озвучила питання, що виникло і в мене, подруга.

— Та ніби... щось напевне.

Злата знову похитала головою, нахмуривши брови, а тоді зняла з плеча яскраво помаранчевий шопер і дістала звідти пластиковий контейнер.

— Добре, що я принесла тобі трохи м’ясного пирога, — простягаючи мені тару, всміхнулася. — А ще прекрасну новину! Ти їдеш до лісу! На два місяці.

М-м-м?

— Навіщо? — спитала, знімаючи кришку з контейнера.

Втягнувши носом аромат м’яса зі спеціями, відчула, як рот наповнюється слиною. Живіт знову заспівав китову симфонію, змушуючи мене присоромлено поплескати по ньому долонею.

— Їж давай! — строго наказала подруга, — а я розповідатиму!

Добре, що я встигла добряче відкусити та проковтнути, бо те, на що вона мене підписала, на голову не налазило.

Проєкт «Перезавантаження» — щось типу літнього табору для дорослих, тільки з жорстким розпорядком, спортом, який я терпіти не могла та, що найголовніше, тренером – жандармом.

— Ні за що! — вигукнула я, відставляючи пиріг та зіскакуючи на підлогу. — Досить з мене наглядачів, які вказують мені, як ходити і коли дихати. Ти ж сама знаєш, Злат…

На очах виступили сльози, і я відвернулася до вікна, щоб подруга не помітила. Обійнявши себе за плечі, коротко та роздратовано видихнула. Вже стільки місяців минуло, десятки сеансів у психотерапевта, курс антидепресантів, і все рівно… Щоразу, наче жива рана відкривається.

— Знаю, Каролінко, — тихо мовила руда.

А тоді підійшла та обійняла зі спини, вкладаючи підборіддя мені на плече.

— Тоді навіщо? — запитала я, відчуваючи, як горло стискає спазмом.

Злата зітхнула і стенула плечима.

— Не можу дивитися, як ти ховаєшся в свою ракушку, — тихо мовила подруга. — Це не життя, люба. Коли ти востаннє просто прогулювалася вулицями, спілкувалася з кимось не по роботі, окрім мене? Хіба для цього ти вирвалася з пекла? Щоб поховати себе у власній квартирі?

Злата права, як завжди. Знаю, що права. Але… немає енергії на те, щоб жити. Мені не хочеться нічого. Я не можу малювати, не можу не боятися засинати. Кошмари, що роз’їдають зсередини. Змушують, наче маленьку дитину, спати з увімкненим нічником біля ліжка. Пробуджують мене серед ночі і не дають зімкнути очей до світанку.

Вже минув рік, а нічого так і не змінилося. Здавалося, що так і помру, розсипавшись на друзки, зламана та випалена болем та душевними травмами.

— Я не дам тобі заживо себе поховати, Каро, — ніби читаючи думки, стиснула міцніше мене руда. — «Проект «Перезавантаження»» - це твій шанс переосмислити все, отримати нові враження і знайти натхнення.

— Так, може ти й права.

Тільки тоді я ще не знала, наскільки…