Я прокидаюсь від міцних розтирань, його теплоти й шепоту:
— Підйом…
— Ніііі…
Тіло ниє насолодою, доки Богдан вовтузиться, підіймаючись.
— Через пів годинки виходимо.
Він зник, як сон. Чую шипіння чайника на кухні та гупання дверцят холодильника. А якщо не встану? Зрештою, він же не вижене мене з квартири. Тому вмощуюсь на його подушку і чекаю продовження сну, блаженно усміхаючись.
Вчора ми кохались до знемоги. Під блюз, потім — на мій смак. Після сну (востаннє вдень так міцно спала у дитячому садку) прогулялись до МакДональдза, я вмовила Богдана повечеряти на гамірній терасі під звуки двигунів й періодичний дзвін трамвайного сигналу на перехресті. Повернувшись, я заходилась знайомитись з рибками в акваріумі. Для цього довелось ганяти від стінки до стінки, з криками: «Pажди, зажди!» Богдан весь той час стояв, підперши одвірок, а потім змилувався й простягнув пакет з кормом. Кімната все ж таки виявилась з меблями — компактний шкіряний диван, столик-тумба, забитий платівками, і сучасний грамофон на дерев’яній лакованій підставці.
— Підйом, Рисю, — міцно цілує у щічку, — швиденько…
— Ох, дідько! — стрепенулась. — Що сталось?
— На роботу треба, — зник у дверях.
— Йди, — кажу навздогін, — ключі привезу, — вляглась на інший бік.
— Ні, Рисю, — знову влетів у кімнату й відчинив навстіж балкон.
Я замоталась у ковдру, вранішня прохолода пощипує за носа. Мені важко підтягувати ніжки, м’язи солодко ниють, вуста посохли… І враз ковдра рвучко стягується.
— Ткачуук… — хапаю кутик, але капітан висмикує його. Підіймаюсь на лікті. Він насуплений, у темних цупких штанах, з рожевими ниточками подряпин на грудині. Спина, напевно, така ж.
— Ти серйозно? — скривлююсь.
— Так, — дивиться на годинник, — час йде, Рисю.
Беру телефон з тумби й гепаюсь на подушку.
— П’ята ранку!
— 15 хвилин, — йде з кімнати. — Каву? Чай?
Намагаюсь зрозуміти його поведінку, але нічого, окрім недовіри, не відчуваю. Натягую спідницю, підхоплюю топ і плентаюсь у кухню.
На столі — бутерброди з сиром і яскраво-червоним варенням. Ткачук заправляє кавомашину. Кухня кардинально відрізняється. Тут маса всілякої техніки, безліч дрібничок на кшталт баночок зі спеціями, замудренних тримачів для рушничків і стопки дерев’яних підставок різного діаметру, а ще колекція невеличких емальованих кружок з надписами й кумедними принтами. Стогну й потягуюсь. Мій мозок спить, тіло, здається, досі в його обіймах…
— Сідай, — галантно відсовує стілець. Помічає, що я досі без топу, мотає головою й відбирає його. Я лупаю на його зосереджене обличчя, там ні краплини ніжності. Одягає топ, цілує у губи й підштовхує до столу.
— Варення з сиром? — нахилилась над сніданком, притримуючи волосся.
— Перетерта журавлина, — намагається таки всадити мене, але кавомашина вчасно пищить, — смакує з вершковим сиром. — Ти всядешся? — розвертається з кружкою, на якій зображена пара рожевих фламінго. — Рисю, будь ласка…
— Я не хочу журавлину з сиром…
— Гаразд, — ставить переді мною напій, — є паштет.
— А можна ще поспати?
— Ні. Нам потрібно йти.
— Тобі, — уточнюю й кусаю за плече, доки він копирсається у холодильнику.
— Ай, — смикається, — Рисю, не час. Я не люблю запізнюватись.
— У чому проблема? Залиш ключі.
— Ні.
— Ти безсердечно виженеш сонну дівчину з квартири? — хихочу й відступаю, бо Ткачук, як бджілка, крутиться між столами.
— А сама не можеш?
Сором жаркою хвилею ляснув в обличчя. Я виструнчилась, кров пульсує у скронях. Лупаю на Богдана, який завмер, стиснувши вуста.
— Це грубо.
Видихнула, а вдихнути не можу. У нутрощах розтікається пекучий гнів.
— Вибач, — супиться й тягне руки для обіймів.
Уперлась у груди, його хвилювання проймає тіло. Відштовхую, дивлюсь у темні, холодні очі.
— Вибач, Риско, — благально кривить брови й наступає.
— Зі мною так не можна, — голос глухий, чомусь дере у горлі.
Не розумію… Хлопець, який вночі мурчав ніжності й всипав цілунками зник, натомість переді мною — малознайомий чоловік. У голові звучать братові слова про те, що моя вселенська приязнь колись зіграє проти мене ж. Життя — це поле битви. Я пізно згадала. Рвонула до дверей.
— Рисю, будь ласка, — рука ковзає по моїй руці. — іноді я надто прямолінійний, Рисю, зрозумій.
Підхопила босоніжки, розвернулась і тицьнула їх йому у живіт.
— А ти не розумієш, що люди, цінніші за речі у квартирі!?
Шарпонула вхідні й вистрибнула в коридор.
— Куди босоніж?!