Глава 9

Крізь сон чую звук сповіщення. А потім — гудіння пилосмока поверхом вище і сигнали клаксона. Затор на проспекті, отже, десь за сьому ранку. Пекуча думка про Ткачука, пронизує тіло. Намацую телефон на тумбі. Помічаю, що навіть не дихаю, пирскаю сміхом і відкриваю нарешті. У сповіщенні Alicia Keys «Girl on fire»[1]. Я вмикаю й не можу не усміхатись. Чіткий бас і дзвінкий вокал співачки пробуджують зі сну. Потягуюсь і підстрибую на ноги. Кімната залита теплом, тюль виблискує у променях, пропускаючи всередину одну тоненьку сонячну смужку. Навшпиньках ступаю по ній, насолоджуючись лоскітливими цілунками.

Музика енергійна, зовсім не схожа на його улюблений жанр, про що й пишу.

«Це не схоже на блюз.»

Він переглянув, але мовчить. Гмм… А ще кажуть, що дівчат важко розуміти. Що ж він першим почав. Пританцьовую і друкую.

«Твої ревнощі безпідставні.»

Знову прочитав і мовчить. Шлунок скручує від страху. Він так легко відмовляється, відпускає… Можливо, я для нього — забавка? Хотів розслабитись і не склалось. Чого хвилюватись… А я вже мрію про ранки й ночі з ним. Ввімкнула чайник і підстрибнула від звуку сповіщення. На мить вклякла. А якщо це останнє його сповіщення?  Якщо це кінець наших стосунків? Доба всього лише.

Нахилилась над телефоном, упершись руками. Стільниця як ніколи крижана. Порожнеча цяпає щиколотки й дереться пазурами вгору, до душі. Тепер я розумію, що мучило мене вночі після новин про конкурс, що душило після вечері з Ткачуком, що відбувається зараз… Це поразка. В дев’ятому класі, я зайняла тільки третє місце в обласній олімпіаді. Довелось місяць приймати Ноту, тому що безпричинні сльози душили навіть вночі. Отже, сьогодні буде або любов, або заспокійливі. Відкриваю й видихую.

«Я не ревную, я роблю висновки.»

— Га-разд, — протягую й перечитую. Дідько, я намагаюсь аналізувати його як поточну проблему…

«Хочу почути твої висновки.»

Одразу відповідає, чим викликає у мене радісний писк.

«Добро, генералко, але не сьогодні.»

— Е ні, капітане, немає терпіння.

Одягаю спідницю-сонце, чорний топ, обираю дванадцятисантиметрові підбори й, звісно, надіваю щасливий браслетик з моїм ім’ям. На ходу пишу Віті, аби скинула адресу. Виявляється Ткачук живе трохи ближче до Собачого пляжу, ніж я. Тож за хвилин 40, гучно цокаю підборами до під’їзду Ткачука.

Дев’ятиповерхівка не нова, з випуклими ромбами на балконах. Прошмигую у під’їзд повз підстаркуватого роззяву. Ліфт, ніби собаки дерли. Скрипить, але їде на восьмий поверх. Я глибоко дихаю, розправляю спідницю і затискаю дзвінок. Звук, схожий на старий дриль, гудить у квартирі. Хутко перевіряю адресу, аби часом не помилитись, тому що дзвінок верещить серйозно й нарешті чую гупання п’яток і клацання замка.

— Рисю! — гаркнув.

Мої обличчя й груди спалахнули. Капітан в боксерах і з заспаним личком роздуває щоки, потім щось сичить під носа і відходить.

— Привіт, — впевнено ступаю у широкий світлий коридор й розвертаюсь на підборах так круто, що спідниця здіймається, як вітрило. Світло б’є з величезної кімнати, що за спиною хлопця. Тюль на вікні ледь помітний. У стіні на всю ширину вмонтований акваріум з бірюзовою підсвіткою.

— Це що на тобі? — гудить заспаним голосом. Намагається супитись, але милі сонні оченята все псують.

— Одяг, — модельно відставляю ногу вбік. У квартирі смачно пахне супом… Таким… Наваристим. Хто йому їсти готує?!

Ткачук ковзнув поглядом і гепнув дверима. Я помітила під ребрами багряний забій.

— А це що? — торкнулась. Шкіра гаряча, він сіпнувся.

— Чергування різним буває. Кофту можна було б довшу вдягнути, — дивиться на пуп, на груди, на вуста. Вочевидь йому потрібна причина для суперечки.

Я підступаю і проводжу нігтем по грудях і напружених м’язах. Богдан — міцний. Грудина, плечі — кам’яні, проте м’язи м’яко окреслені. Він точно тренується не для краси.

— Цей топ, — відтягнула тканину на грудях і відпустила, — вперше вдягнула.

— Звісно, — ледь кивнув.

— Він взагалі-то під сорочку одягається, але я їхала до тебе, навіщо…

Він ховає очі, широкі груди надулись.

— Богдане, досить поводитись, як підліток.

— Це як? — дмухає жаром в обличчя. На підборах я однакового зросту з ним.

Торкнулись животами, мене пройняло струмом. Хапнула повітря, а Ткачук позадкував і пішов коридором.

Дідько… Згадую Вітині настанови і йду слідом, озираючись. Стіни вкриті світлою шпаклівкою, люстр немає, тільки точкові ліхтарі, меблів теж немає. Цокання підборів відлунює, тиша — музейна.

Коридор закінчується парою дверей. Праворуч кухня (з меблями, ура), навпроти — кімната з відчиненим навстіж балконом. Звідки чути голуб’яче воркотіння.

— Капітане, обговорімо Кузю.

Він виглянув з кімнати й зміряв злим поглядом, я продовжую:

— Потрібно казати…

— Кажуть тоді, коли є сенс.