Глава 7

Я підспівую «Вack to black»[1], характерно закидаючи голову на високих нотах, помічаю Богданове милування й підморгую йому. Джаз, ніч, спокій… Я себе не впізнаю.

— То ми зустрічаємось? — складаю волосся у хвіст і так тримаю, підставляючи обличчя назустріч вітру, що дує у відчинене вікно. Тіло вкривається сиротами.

Богдан усміхнувся.

— Після того, що ти робив зі мною на людях…

Красунчик вибухає сміхом. Вперше. Дідько, я не хочу, не зможу розлучитись з ним ні на хвилинку.

— Відповідай, — награно суплюсь.

— Негайно і чітко, так?

— Що зробиш… Я —  дочка генерал-майора.

— Штурмувати цілі у тебе в крові, — бере руку й цілує, потім кладе собі на стегно. — Сподобалась вечеря?

— А ти не помітив? — заганяю нігтики у ногу.

— Мені теж, — мружить хтиві очі.

Кузя надзвонює. Я скидаю виклик і помічаю 14 пропущених від нього. Ох, Кузю, я не хочу втрачати тебе.

— Ти давно знайома з ним?

Здригнулась і чомусь сховала телефон. Богдан стиснув кермо, вперто дивиться у вітрове.

— Кузя, як брат, — пошепки відповідаю. Потім змахую волосся й продовжую впевненіше. Ця розмова рано чи пізно мала б відбутись. — Колись у мене був сусід наркоман. Молодий пацан, безневинний в принципі. Але коли його накривало, було страшно. Стіни тонкі, я чула крики, він себе нівечив… Кузя ночував у мене, коли це траплялось.

Ткачука, здається, термосить.

— А цей Кузя знає, що він друг? — зупинився на світлофорі. Шкіряне кермо рипить.

— Звісно, — цілую у щічку.

— Ви працюєте над рекламою для навушників?

— Ми давно разом працюємо. Ти ж слідкуєш за «КОТ», — підловила й заглянула в очі.

Богдан незворушний. Дідько… Зітхаю й продовжую: — Зараз я мушу сама подавати роботу на конкурс, але перемога буде спільною.

— Альтруїстка? — озирається на перехресті.

Мені чомусь не хочеться розповідати про конкурс. Можливо, через невдачу.

— Ролик від «КОТ» провалився, — починаю відсовувати кутикулу на пальцях. — Тепер це робота над помилками.

— Добре, що є шанс виправити помилки.

Я знизую плечима:

— Завжди є шанс.

— Дещо неможливо змінити.

Я підводжу погляд. Ткачук насуплений, зиркає у бічне дзеркало, хоча авто позаду немає.

— В більшості випадків люди не намагаються вийти зі своєї зони комфорту, — й собі стежу за миготливими ліхтарями у дзеркалі, — їм простіше звинувачувати долю у невдачах.

У відповідь — тиша. Дивлюсь на нього. Богдан жує вуста, плечі напружені. Я продовжую: — Краще ризикувати, ніж губитися у здогадках.

—  Ризикує той, кому нічого втрачати, — гримнув і рвучко перемкнув передачу. Авто пришвидшилось.

В салоні нависла напруга. У Ткачука жовна під вилицями випнулись. Намагаюсь зрозуміти зміну настрою, розгадати у тих словах його самого. Чому він з рідного Дніпра втік? Що сталось? Хто стався у його житті? Дідько! Недоречна спрага дере у горлі. Нетерплячка наростає, пнеться назовні й вперше я боюсь цього. Хочу міцно обійняти Богдана й цілувати без зупину, аж доки він не відпустить цей біль. Чи страх. Не наважившись одразу, сиджу смиренно, аби не зіпсувати йому настрій ще дужче. Мені й самій починає нити у грудях.

Мовчки заходимо у ліфт. Я торкаюсь руки пальчиками, Ткачук зітхає й смикає кутиками вуст. Потім загортає в обійми й обціловує скроню. Ховаю носа за комір, досхочу втягуючи його запах. Він ковзнув рукою під сукню й міцно стиснув сідницю. Я миттю виструнчилась, притискаючись ще дужче до гарячого тіла.

— Ти залишишся? — не втрималась.

Його рука завмерла, обличчя розслаблюється, а очі темніють. Припадає до вуст, голосно втягуючи повітря. Ліфт відчинився, я задкую, цілуючись. Краєм вуха чую п’яне белькотіння. Знайомий голос… Нутрощі скручує у вузол. Дідько, ні! Відсахнувшись, помічаю друга, який гасить цигарку об стіну.

— Кузя, ти що тут робиш!?

— О, нарешті, Рус-ланко, — всміхається, рукою ковзає по стіні, вочевидь намагається втримати рівновагу.

— Ти чого так нализався? — підхоплюю за лікоть і ледь не падаю на нього. Богдан притискає рукою до стіни, а ногою хвацько розставляє ноги Кузі, фіксуючи того на місці. Інша рука відпихає мене якомога далі.

— Я дзвонив… Де ти була? — Кузя намагається прибрати капітанову руку з грудей, але той навіть не поворухнувся.

— Тебе забули сповістити, — сичить Ткачук.

— Ми телефони залишили у камері схову, — пояснюю.

Напруга між хлопцями пульсує гнівом. Здається, що ось-ось рвоне, і наслідки будуть серйозні. Тому вирішую якнайшвидше зам’яти це непорозуміння.

— Ходімо, приведу тебе до тями, — швидко відмикаю двері й беру Кузю за руку.

— До тебе? — Ткачук виструнчився, гепнувши другом об стіну. Кузя мимоволі гекнув.