Глава 6

На годиннику 20:50, а я вже годину, як готова. Срібляста сукня з екстремальним розрізом від стегна підстрибує на грудях з кожним ударом серця. Вимірюю квартиру кроками (не сісти, бо тендітна тканина помнеться), прядки лоскочуть голу спину, тонесенькі бретелі, здається, не витримають безумного хвилювання, але… Ткачук має бути обеззброєний. Нарешті він телефонує.

— Риско, готова?

Всміхаюсь, закидаючи голову. Я млію від його голосу.

— Так, капітане.

— Тоді я підіймаюсь.

— Ні, навіщо, — беру клатч зі стільця, — я йду.

Він ще щось хотів сказати, але я вже зачиняю вхідні й тупцююсь перед ліфтом. У дверях під’їзду сутінки дмухнули спекою у груди, налаштовуючи на таку ж ніч. Капітан підпер сідницями Volvo й стискає букет з дрібненьких троянд. На ньому темна сорочка з короткими рукавами, які щільно прилягають, демонструючи міцні плечі, світлі штани й туфлі! Дідько, чоловік, який влітку взуває туфлі на побачення вартий усіх скарбів світу. Ммм, мій хороший…

Богдан помічає і клякне, стріляє жаром і облизує вуста. Не думала, а може не звертала уваги, як спокусливо виглядають ошелешені чоловіки. Ступає назустріч, не розриваючи зоровий контакт. Протягує квіти й ледь торкається вуст. Потім змірює поглядом, млосно зітхаючи.

— Що, капітане, мову втратив?

Зітхнув гучніше, запрошуючи жестом до авто.

— Заздрю сам собі, — всміхається. Він видається розгубленим. — Ти неперевершена, Рисю.

Зупинився, знову обмацав темним поглядом і закотив очі, похитуючи головою. Помічаю, що його авто просто таки виблискує, у салоні — легкий аромат і блюз. Мені подобається м’який бас і жіночі голоси, що ніби змагаються між собою. Гмм… Можливо, варто послухати його плейлист. Богдан сів за кермо й набрав повні легені повітря, оцінюючи мій розріз.

— Так, я без білизни, — провела нігтиками по стегну, а потім зібрала волосся набік.

— Безсовісна, — криво всміхається й нервово смикає ґудзик на комірі.

Мене щоразу душить жар, коли Ткачук стискає перемикач коробки передач і м’язи на руці грають у напівтемряві. Панель Volvo так само натерта до блиску, на дзеркалі заднього виду похитується скляна пляшечка на білосніжному канатику, але вловити якийсь конкретний запах не вдається. Просто приємно, просто затишно, просто хочеться їхати і їхати…

— Темряви не боїшся? — промовляє, затримуючи погляд на вустах.

— Ні.

Потім розумію, що питання не про страх. Це про турботу. 

— А куди ми їдемо?

— В один незвичний ресторан.

Не знаю, як зароджується кохання — спалахує чи повільно затягує, відчуваю тільки, що вже у полоні.

Коли у холі готелю нас зустрічає адміністратор, на шиї якого висить пристрій для нічого бачення, здогадки підтвердились. І я підступаю ближче до капітана, тієї ж миті відчуваючи невагомий теплий кокон навколо себе. Наші плечі торкаються, доки чоловік з густою борідкою вітається й уточнює час, на який зарезервовано столик. Богдан загортає в обійми й ледь стискає, але ненадовго, тому що адміністратор запрошує до важких різьблених дверей.

У тихому барі з колонами та оксамитовою оббивкою і безліччю ліхтарів, що наповнюють приміщення оранжевим світлом, сидять декілька пар, що вочевидь не наважились ступити у цілковиту темряву. Ми зупиняємось перед темним коридором. Адміністратор пропонує вимити руки у невеличкій кімнатці, що поряд. Там так само тьмяно, приміщення від стелі вимощене плиткою з золотими прожилками, на підлозі теж великі квадрати чорного кахлю, тому найменший рух голосно відлунює. Напруга і цікавість скручують нутрощі у вузол.

— Отже, — чоловік склав руки на животі, загородивши собою таємничий коридор, — вкінці цупка ширма. Вас чекає офіціант. Пані йде за ним, ви, — звернувся до Богдана, — за нею. Сідаєте за стіл, без різких рухів. Ліворуч знаходитиметься серветка, праворуч — келих і склянка. Між вами стоятиме ванночка з водою, якщо забажаєте їсти руками. Будь ласка, не підводьтесь і не ходіть по залу. Окликаєте офіціанта або ж просто даєте знак рукою. Коли закінчите вечеряти, тричі ударите виделкою об келих, вам допоможуть вийти із зали.

Він всміхнувся, ми теж. Невимушеність адміністратора трохи зняла напругу. Богдан рушив за ним. Мої емоції вибухають, як феєрверки!

— Будь ласка, залиште телефони у скриньці, — звернувся біля дверей і вказав жестом на компактні камери схову по обидві сторони дверей.

Ми слухняно запхали речі, Богдан сховав ключ до кишені. Ширма беззвучно від'їхала…

— А ти сказав про алергію? — вклякла.

— Звісно, Рисю, — поцілував руку.

Я глитнула, переплела наші пальці й ступила у темряву. Добротний відпочинок для мене це веселощі й екстрим, а тут… Моторошна тиша й темрява, яка поволі поглинає. Я поклала руки на плечі офіціанта, він рушив. Ступаю маленькими кроками, вмить по тілу хляскає хвиля вітру, а ніс лоскоче пряне м’ясо. Я оглядаюсь. Помічаю червоні цятки, що кружляють, як сонні мухи. Розумію, що повз нас шмигають офіціанти з пристроями нічного бачення і тацями... Жах, як цікаво!

Ми зупинились, офіціант поклав мою руку на тверду поверхню. Стіл. М’якенька скатерка, цупка серветка. Хух, сіла. У залі не просто темно, тут взагалі нічого не відчувається. Богдан зник, серце миттю зірвалось у п’ятки, здається, що темрява проникає під шкіру і тіло розчиняється. Охх…