Глава 4

Півгодинна тяганина увінчалась успіхом. Помічаю свого капітана серед групи патрульних, які стоять ближче до проїжджої частини. Звертаю на зупинку біля магазину навпроти, хапаю сумку і цокаю до світлофора. У грудях пече перемога. Вигадана, але ж моя перемога!

З площі доносяться гнівна промова, аж колонки тріщать. Йду через клумбу до трьох бабусь. Вони вдало сховались за пухнастими ялинками й раз за разом нахиляються одна до одної, аби щось сказати. Я крадусь поміж ялинок, завмираю, смикаю свій білосніжний сарафан. Голочки лоскочуть голі плечі, адреналін тисне у скронях… Дідько, я схожа на мішень. Переминаюсь з ноги на ногу, намагаючись вгледіти Богдана серед хлопців. І нарешті, всунувшись у сиве гілля, закусивши до болю губу, можу насолоджуватись капітаном.

Від його вигляду зводить ноги. Пряма постать, бронежилет і наколінники додають брутальності. Навіть з-під козирка помітні насуплені брови, хоча вуста усміхнені, він щось обговорює з колегами. Масивний годинник, м’язисті руки… Ох, мені потрібна вода, басейн прохолодної води.

Раптом повітря пронизав дитячий плач, я здригнулась і вп’ялась поглядом у людей на площі, а потім розумію, що рюмсання за спиною. Бабусі-сороки, як і я, спостерігають за матусею, що нахилилась до візка. Поволі вона котить візок далі й зникає за рядом платанів, що вздовж тротуару.

Обертаюсь. Перед носом — бронежилет, груди важко здіймаються, на шиї пульсує вена. Ой… Богдан так сильно стиснув вуста, що вони схожі на білу смужку.

— Привіт, — задкую.

— Що тут робиш? — ступає, притримуючи гілку, й зупиняється в сантиметрі від мене.

— Йду… На пошту, — тицяю пальцем в повітря, ковтаю слину, але горло пересохло. Дідько, яке ж я дурне…

— Крізь ялинку?

Від нього віє гнівом.

— Затор минаю.

Богдан голосно втягнув повітря й глянув на груди, потім на вуста, а потім на мої підбори. Ні, краще взагалі мовчати.

— Я попереджав вчора, щоб не швендяла тут, — стискає кулаки.

— А я просто йду… Чому гарчиш? — шепочу, тіло німіє.

— Ти 7 хвилин тупцювала поміж ялин.

Різкий дзвін скла змушує здригнутись. Бабусі зойкнули, як по команді. Навпроти нас, біля лавки, двоє молодиків вчепились один одному у плечі, а інший, хитаючись, розмахує розбитою пляшкою. До них миттю рушили гвардійці. Богдан озирнувся до колег і підхопив під лікоть.

— Не потрібно через мене ризикувати.

Спина спітніла і тепер теплий вітерець пронизує крижаними голками.

— Думаєш на тебе приїхала повитріщатись? — вибухаю, бо капітан аж занадто правий.

— Повитріщалась? — гаркає й витягує шию, щось шукаючи очима: — Де авто?

— Відпусти! — шарпонула руку й рвонула до світлофора.

— Ррисю, — намагається піймати за талію.

— Я — Руслана! — кричу, не озираючись. Біжу, впиваючись очима у жовтий дах своєї автівочки. Такого провалу моя гордість ще не знала. Серцебиття розриває груди, хапаю жарке повітря ротом, пішохідний перехід здається нескінченним. Дідько! Нарешті гепаю дверцятами й вшиваюсь зі стоянки.

Вдома — ненависна тиша. Крокую від стінки до балкона, гепаю долонями об ковані бильця так, що горщики з петуніями підстрибнули, й знову до стіни. Що зі мною? Якого дідька поводжусь, як дурепа? Голова гуде, коліна тремтять. Притискаюсь до стіни й віддихуюсь. Жовті стіни квартири-студії випромінюють сонячне тепло, білосніжний тюль здіймається парусом від найменшого подиху з балкона, а той що напівколом над ліжком ледь-ледь похитується. Ситуація одна, а реакція різна… Лють і збудження термосять душу навипередки. Чого гримати?! Я ж побачитись хотіла. Так, але говорила чомусь зовсім про інше…

— Урр, капітане… — клацаю зубами й беззвучно ступаю на сходинки, що ведуть на кухню. Стою перед відчиненим холодильником, аж доки не здригаюсь від холоду, потім наливаю Pepsi у склянку, витрушую два кубики льоду з блакитної форми й плентаюсь на балкон. Підчіплюю пальцем вмикач на бумбоксі й шукаю в телефоні щось схоже на Ткачука.

Вітер обіймає, ніби жаліє. Підгинаю ноги під себе, широкий плетений стілець ледь чутно рипить. Проспект гуде, сигналить, поспішає. З кімнати звучать м’які акорди гітари, вони відгукуються теплом внизу живота. Купер[1] запитує про щастя… Але мовчить про те, яка ціна у того щастя.  Ловлю промені у жменю, але вона знов і знов порожня. Я боюсь бути успішною, але самотньою, боюсь бути коханою домогосподаркою… Перемога завжди вимагає жертв. І ризику.

Внизу гудуть авто, сміються діти, волає сирена… Десь там, за будинками сонце сідає у води Собачого пляжу (пам’ятаю здоровезні очі брата, коли я відала перевагу шуму четвертого поверху замість казкового виду на море з одинадцятого). Обожнюю міську метушню, дихаю у натовпі, відпочиваю серед галасу. Місто — мій персональний двигун. А що такого особливого в навушниках? Як взаємодіяти зі світом, вимкнувши його? Заплющуюсь, уловлюючи крижані доторки страху. Я мушу зробити цю рекламу, просто зобов’язана!

Готую Карбонару, налаштовуючись вечеряти в навушниках (раптом прозріння зійде), а сутінками фотографуватиму. У променях штучного світла каміння горітиме химерними відблисками. Я ж обійдусь без одягу, достатньо засмаги. Хихочу, уявляючи те, як Ткачук розглядатиме нові прикраси. Не можу відмовитись від нього, хоча декілька днів тому не думала взагалі про відносини. Річниця весілля мала б завершитись солодким фліртом і незабутньою нічкою. Натомість викладаю щипцями серце зі спагеті на тарілці, вмощуюсь над проспектом і завмираю, відчуваючи цілунки вечірнього сонця на спині. Цікаво, як цілується капітан… Телефон завібрував. Ліниво тягнусь і в наступну мить розправляю плечі. Сповіщення від Ткачука.