Зелений театр зустрічає новим анонсом. Блюз-бенд Олексія Яровенка[1]… Амфітеатр у змові з капітаном поліції? Відчуття, ніби Ткачук стежить… Обертаюсь, проводжаю поглядом дівчат у яскравих лосинах з килимками під пахвами, і повільно видихаю.
— Що? — Віта стримує сміх.
— Як можна добровільно прокинутись о восьмій ранку? — випалюю перше, що спало на думку.
Подруга й собі глипнула на дівчат:
— Заняття з йоги починається о восьмій, люба. Прокидатись потрібно ще раніше.
— Якби за це платили, я ще розуміла б, — мотаю головою.
— Обговорімо це, коли почнеш прокидатись у Ткачука раніше за нього, аби приготувати сніданок.
— Це щось нереальне.
— Прокидатись у Ткачука чи сніданок для нього? — заглядає в обличчя.
— І те, і інше.
— Русланко, не рубай з плеча, — хилить голову.
— Віто, він про затори мені втирав, а я у ліжко з ним хотіла. Різницю відчуваєш?
— Може розхвилювався.
— Жартуєш? — промовила, а серце ниє. Я не відповіла на його «Доброго ранку, Рисю», тому що вчорашній вечір досі висить грозовою хмарою над головою.
Підіймаюсь на терасу. Руді піддони, з яких змайстровані підлога і низький паркан, ледь чутно поскрипують. Вранішня прохолода війнула на щиколотки, шмигнула по спині й обійняла за плечі. Я кивнула куцому хлопчині-бармену і він вмить зашарівся.
— Коли ти встигла з ним познайомитись? — Віта щиро дивується.
— Андрійчик вже другий тиждень тут працює, — всміхаюсь і демонструю бармену два пальці. Він киває й кладе на тацю пухкі плюшки, а потім бере паперовий стакан з найвищої гірки. — А роботу змінив через дівчину, яка закрутила роман з його другом-офіціантом.
Віта хихотить й мотає головою:
— Тобі один чай?
— Два, — вмощуюсь й загортаюсь у строкатий плед.
Розлоге гілля ковтає сонячні промені. Влітку театр — мій дім, тут я можу цілий день працювати, їсти улюблені плюшки й хапати ідеї з натовпу відвідувачів, вбирати енергію постійного руху. До того ж де ще знайти офіс, який в кінці робочого дня гудить виступами або танцями. Краса!
Доки Віта щебече з барменом, я відкриваю переписування з Богданом. Навіщо красномовно ігнорувати, а потім надсилати побажання? Що за тактика?
— Свіженькі плюшки, — Віта втягує теплий солодкуватий запах випічки, а потім кладе тацю на стіл. — Хотіла б я їсти на сніданок булки й не товстіти.
— Мрій, дорогенька, — промовляю, прожовуючи. Ароматний завиток хрумтить і тане у роті. Відламую наступний (щедро посипаний цукром) і заплющуюсь від задоволення. Віта сміється і перемішує «Активію» з чіа.
— Кузя приїде?
— У нього стрім зранку.
Віта голосно ковтнула каву і дістала ноутбук з блискучими наліпками «КОТ».
— Він мені вчора писав вночі.
— Мені теж писав, що хвилюється.
— Русланко, тобі не здається, що Кузя ревнує.
— Після твого заміжжя, ми цілодобово тусили вдвох, то ж його реакція цілком зрозуміла.
— Думаєш це дитячі ревнощі?
— Ну звісно! Принаймні конкретних кроків він не робить, тож…
— А ти хотіла б?
Чай ледь носом не бризнув.
— Знову жартуєш? — прокашлююсь. — Кузя мені, як брат.
— Ви розумієте одне одного з пів слова.
— Чого причепилась? — лупаю очима. — Це Кузя. Наш Кузя.
— Ткачук теж не робить кроків, — переможно примружується.
Я вибухаю сміхом, зрозумівши, на що ця краля натякає.
— Так, я напишу Богдану.
— Це я й хотіла почути.
Після сніданку працюємо над замовленням для текстильного сайту, яке на відміну від рекламного ролика, виконується за планом. Здаємо, отримуємо позитивні відгуки й цінну рекомендацію. Чекаємо Кузю, хоча впевнені, що він не проти святкування в нашому улюбленому клубі «BlueLine», тому вже бронюю два шезлонги біля басейну. Настрій чудовий, попереду два вільних тижні, але думка про можливий програш у чиказькому конкурсі змушує затамовувати подих. У мене досі немає жодної ідеї для реклами. Тобто, сирі ідеї про особисту свободу крутяться у голові і якщо всістись, то цілком реально щось із того зліпити, але тим не вразити босів Джини.
Якраз коли сонце завмерло у найвищій точці, зателефонувала мама з проханням завезти замовлення на пошту. Віта теж їде додому. Після весілля вона повільно, але впевнено перетворюється на домашню дівчинку. Спостерігаю за цим і подружнє життя відверто лякає, бо я не уявляю, як можна відпочити, просидівши вдома дві доби.
Мій жовтий Smart єдиний у затінку на стоянці, тому не чекаємо, доки кондиціонер зробить можливим перебування у салоні. Вмикаю двигун, одночасно звучить радіо «Kiss FМ», яке заряджає танцювальним ритмом.
— Може сходимо у клуб на вихідних? — Віта совається на сидінні.