Глава 2

Ресторан «Бернардацці»[1] зустрічає п’янкими ароматами та звуками піаніно. Дворик перед входом у ресторан заставлений столиками й високими вазонами-пальмами. Плющ на стінах тягнеться до великих овальних вікон на другому поверсі Філармонії, які прикрашені кам’яними рамками та тьмяними ліхтариками. Нижні ряди вікон переливаються вогниками численних товстих, високих витончених і круглих, як млинці, свічок, що розташовані на столиках та широких кам’яних підвіконнях. Складається враження, що будівля Філармонії тримає темне нічне небо над гостями ресторану. Усміхнулась, музика таки переслідує мене.

Я одразу знайшла Богдана. Ще з весілля пам’ятаю його широку спину і напрочуд пряму поставу (служба у поліції зробила свою справу). Цікаво чому він обрав охорону порядку, а не стоматологію? Батьки Ткачука — власники приватної стоматологічної клініки у Дніпрі, старший Богданів брат теж пішов стопами батьків. А віднедавна до успішної команди приєдналась одеська рідня — двоюрідний брат — Віталик очолив місцеву клініку Ткачуків. Богдан же уникає лікарняної справи, як вогню.

Підтягнула браслетик й рушила. Ткачук, ніби відчув, обернувся і, помітивши мене, підвівся назустріч. Він галантно обходить столики, зиркаючи з-під брів. У вогнях вечора його світла шкіра здається восковою, за мить до вітання він сором’язливо всміхнувся, а в смоляних очах блиснули вогники.

— Привіт. Як доїхала? — ледь торкнувся ліктів і поцілував у щічку.

Я вдихнула теплу хвилю одеколону, у горлі пересохло. Тіло миттю виструнчилось.

— Без пригод, дякую, — зніяковіла. Дідько! Чому здається, що йому відомо про мої фантазії з його участю.

Ткачук відступає і жестом вказує на наш столик, який знаходиться біля овальної сцени. Немолодий чоловік у вугільному смокінгу задумливо бігає пальцями по клавішах. Поряд сумує бас-гітара, а з темряви виблискують золоті тарілки установки.

Минаю Богдана, зиркаючи на ямку у трикутнику розщібнутої сорочки. Розправляю плечі ще дужче, розуміючи, що зараз він вивчає спину. Моя шовкова сукня горить вогнем. Ледь стримуюсь, аби не обернутись. Дідько! Коли ти, Русланко, так мліла? Гмм… Ні-ко-ли.

Офіціанти з тацями беззвучно пурхають між столиками, каламутять в повітрі аромати смаженого м’яса, вершкового сиру і його одеколону. Серце гупає під шлунком.

Віталик широко усміхається новенькими вінірами, що сліплять білизною ефектніше ліхтарів вздовж сцени. Вочевидь, справи у молодого стоматолога й справді йдуть вгору.

— Руслано, тільки без співу сьогодні, — регоче і обіймає. Віталик досі, гад, пам’ятає, як я співала Celine Dion [2], випхавшись у люк весільного лімузина. Добре, що Ткачука не було поряд.

— Ох, не знаю, — й собі хихочу, — таке свято.

Богдан терпляче чекає, доки я надумала сісти й беззвучно підсовує стілець.

— Комфортно? — кладе руки на мої плечі й, готова поклястись, що отримала легкий електричний розряд.

— Так, — дивлюсь на нього, — дякую.

Дістаю пляшку-наречену і кладу її поряд з нареченим у смокінгу. Потім вітаю подружжя, так завзято, що Віта пройнялась до сліз.

— Ти домовився про власний алкоголь у найпопулярнішому винному ресторані міста? — запитую, доки Богдан наповнює келихи.

— Про все можна домовитись, — всміхається й підморгує. Собі він наливає мохіто з високого скляного глечика. Помічає моє розчарування і ковтає сміх: — У мене алергія на алкоголь.

— Я так кажу, коли у клубі мені пропонує випивку якийсь Квазімодо, — не можу стримати розчарування. Невже не міг вигадати чогось оригінальнішого? Голосно кладу келих на стіл і ловлю погляд Вітиного чоловіка.

— На першому курсі універу[3], — він нахиляється вперед, а потім оглядає нас, — я в штани ледь не напудив через свого братика-одногрупника.

Богдан пирснув сміхом.

— Коли він Ром-Колу з Кока-Колою переплутав. Чого регочеш? — Віталик насупився до брата, а потім перевів погляд на мене: — Він реально душився, білий, як стіна зробився.

— Зате ти запам’ятав свій перший День студента, — зауважив, сміючись.

— Ви обидва вчились у Дніпрі?

Хлопці мугикнули, Віталик додав:

— Два курси, потім Богдан переїхав в Одесу.

Ого, я й не знала, що Ткачук так радикально кинув медицину.

— То це алергія врятувала тебе від сімейної справи? — жартома примружуюсь до Ткачука.

— Ні, — враз схмурнів, — на жаль.

Заграла веселіша мелодія, зітхаю, хочеться чогось сучасного. Шампанське розлилось теплом під шкірою і я безсоромно розглядаю Богдана. Якби він знав, як сильно мрію вчепитись пальцями у його волосся, то нізащо не стригся так коротко. Вечерю чергуємо зі спогадами. На десерт Ткачук замовив схожі на їхній весільний торт тістечка. Віта знову пустила сльозу.

— Чогось не вистачає на сцені, погодься, — подруга підсунулась і почала оцінювати музикантів.

— Нудному джаз-бенду не вистачає сексуального соліста, — кажу, прикриваючи рот долонею.

— Це блюз.

Обертаюсь на шепіт, Ткачук обперся ліктем на мій стілець і неспішно вивчає шию і підвіску, яка лоскоче між грудьми. Мереживний корсет стискає грудину до неможливості вдихнути.