Глава 1

Блюз — це пісня прощання з ілюзіями.

Джон Кемпбелл

Сонце, пірнаючи у густі крони платанів і акацій, намагається віддати максимум тепла вечірній Одесі. Раз за разом воно виблискує, утворюючи тонкі довгі павутинки над Зеленим театром[1].

Слухаю зітхання у навушниках крізь безумне серцебиття. Я не можу втратити цей шанс. Але шанс тане швидше, ніж моє морозиво. Дідько! Стискаю долонями ніс, втягуючи повітря, і випалюю:

— Ми повинні подати ще один сценарій на конкурс.

— Мені нічого додати, вибач, Руслано, — каже Джина.

Я поправляю дріт навушників, який заплутався між білявих прядок, і примружую око, намагаючись миттю уловлювати сенс сказаного. Моя англійська ідеальна, але звичка лекторки й, дякувати випадку, хорошої подруги, ковтати закінчення слів, не дає розслабитись…

Джина посунула стілець і ранкове сонце Чикаго засліпило. Воно буквально пронизує енергією нового ранку.

— Я можу зробити краще! — постукую кулаком по столу. Програвати я не звикла.

Короткі смоляні африканські кучері подруги підстрибують у такт:

— Одна робота від команди. Руслано, ти найкраща моя учениця, але правила однакові для всіх. Це моя репутація, — розводить руками.

— Розумію, — завзято киваю, — але має бути якийсь варіант.

— Це одне з найбільш успішних рекламних агентств у США. Твій варіант ми побачили. Він не вразив…

— «КОТ» одні із перших надіслали готовий рекламний ролик.

— Конкуренція дуже жорстка.

— Байдуже на конкуренцію, — сичу крізь зуби. Адреналін кипить у кожній клітинці тіла. Поправляю годинник, ланцюжок з шармами, на лівиці — улюблений іменний браслет. — Дай ще один шанс, ми зробимо рекламу, яка сподобається твоїм босам.

— Зараз індивідуальність дорожче золота, а ви проігнорували це, реклама не створює…

— Але ж головний меседж ролика — можливість залишатись собою у шаленому ритмі життя! — перебиваю. — Ввімкнув навушники — вимкнув світ навколо. Це головна їхня особливість!

— Замовнику потрібна не реклама навушників, а реклама про людину з їхніми навушниками. Щоб покупець відчував свою особливість…

— Музика — масова культура, — розтираю чоло, — її унікальність саме у можливості об’єднувати континенти, кожен відчуває цю особливість — бути наодинці й одночасно зі всім світом. Я правильно розумію задачу?

— Так, Руслано, — кумедно примружилась.

— У чому ж річ? — розводжу руки.

— Або граєш за їхніми правилами, або ні,— знизує плечима.

— А як же креатив? Хіба не це допомогло невеликій чиказькій агенції досягти світового визнання? — пальці тремтять від напруження.

— Є певні рамки…

— Які рамки можуть бути у мистецтва!?

Гепнула руками от стіл і браслети задзеленчали. Здається, що від напруги я ось-ось вибухну, як повітряна кулька. Джина сховала пальці у кипі волосся й затрясла головою, усміхаючись:

— Ох, твоя цілеспрямованість викликає заздрість.

— Так! — підстрибую на стільці.

— Але, — погрожує вказівним пальцем, — подаєш сценарій від свого імені, а не командою, тоді зарахую роботу.

Я глипнула на друзів, які сидять навпроти. Кузя, м’язистий хлопець у майці, обперся на спинку стільця й крутить у руках малинові окуляри, які переливаються неоном у вечірніх променях. Глянула на Віту. Її масивні бублики у вухах весело гойдаються. Коротке світле піксі й блакитні лінзи роблять її схожою на ультрамодну Барбі.

— Домовились, подаю сама, — видихнула в мікрофон. Друзі засовалися на стільцях.

— Часу достатньо, текстові сценарії розглядаються неохоче, врахуй це, будь ласка.

— Я підготую якісну роботу, не хвилюйся.

— Чому мені хвилюватись, — Джина всміхнулась, — це ти берешся за нереальну задачу.

— За ефектну рекламу, — виправляю.

— Вболіваю, але відстоюю інтереси замовника.

— Я ризикну, — підморгую. — Гарного дня, люба.

— Приємного вечора, шалена.

Закриваю ноутбук і дістаю з вух навушники. Віта і Кузя перезираються. Вони мають розуміти, що такий шанс не всім випадає і нехтувати ним в ім’я дружби безглуздо.

— Я не могла відмовити Джині.

Обоє мовчазно кивають головами. Відчуваю себе зрадницею, але поразку визнавати не в моєму стилі.

Кузя чіпляє окуляри на бейсболку:

— Я все одно допоможу.

— Це не чесно.

— І на мене розраховуй, — Віта опирається ліктями на дерев’яний столик, — головне, дай ідею.

— Це буде колективна робота, а в разі перемоги на стажування запросять тільки мене, — боюсь поворухнутись, над столиком нависла гнітюча атмосфера.

— Русю, якщо виграєш, потрапиш до найкрутішої команди рекламістів! — Кузя так голосно це промовляє, що декілька людей, що сидять за столиками на терасі перед баром, обертаються і змірюють мене поглядом. — А там де ти…