30. Бажання мимоволі

ЮРІЙ

Ніч промайнула на диво швидко. Думав, поруч із нею не засну, та ще й на тій кількості місця, що мені було відведено. Але, як виявилося, заснув. Ще й дуже міцно, бо прокинувся, коли за вікном уже завис сірий ранок. Моя рука більше не обіймає її плече, а її пальчики щойно зісковзнули з мого обличчя. Моя Знайда усміхнена й рожевощока... трохи дивна.

Я мимоволі відзначаю, чи всі дроти під'єднані до дівчини. Один таки ні...

Чорт...

Підводжуся. Думаю: ще добре, що ніхто не заходив. Хоча, не певен: на тумбі чашка з водою, а крапельниця готова до підключення.

— Марина була? — запитую тихо.

— Так.

Угу... Прекрасно.

Заправляю сорочку в штани, поглядаючи на двері. Якщо хтось зайде, доведеться червоніти й виправдовуватися, що між нею і мною нічого не було. Зате ловлю зацікавлений погляд цієї малої, спрямований на... нижче пояса.

— Взагалі-то ти незаймана, — нагадую їй.

Вона зводить брови на переніссі замість того, щоб сором'язливо відвести погляд.

— Ти..?

— Ні, — хитаю головою у відповідь на її запитання. — Я не перевіряв. Це все лікарі.

Дівчина німіє, а я залишаюся повним йолопом: «Це все лікарі». Пояснив, бляха...

Тепер вона не знає, як на це реагувати.

Поправивши ремінь, підходжу й сідаю на край її ліжка. Дивлюся в очі, у яких потонув ще в перший день, коли вона розплющила їх.

— Я хочу, щоб ти швидше одужала. І щоб я зміг забрати тебе звідси, якщо ти теж цього хочеш... А ще я хочу поїхати додому перевдягнутися. Відпустиш?

Вона смішно хмурить брови. Щось шукає в пам'яті. Я вже вивчив цю міміку. А потім зовсім несміливо киває.

— Боїшся залишатися тут сама?

— Та-к.

— Я зателефоную другу. Він буде поруч, поки я буду відсутній. На нього можна розраховувати. Гаразд?

Вона, ледь зітхаючи, киває. Її рука на мить затримується на моєму зап'ястку. Пальці знову холодні. А потім зісковзують на ліжко поруч із собою.

Мабуть, я мав би запевнити, що це буде дуже швидко. Але я цього не роблю. Натомість пишу Мирону, щоб приїхав сюди. І одразу скидаю виклик від батька. Потім сам йому передзвоню.

Чекаю рівно пів години. Між нами немає слів, тільки погляди. А коли отримую повідомлення від Мирона, вона вперше мене не відпускає — притримує за пальці, коли я підводжуся з ліжка.

— Що... Маріє?

До зміни писку кардіомонітора я майже звик, але цього разу, здається, пішов скажений збій. А дівочі груди під лікарняною сорочкою здіймаються надто часто, видаючи її хвилювання.

Не втримуюсь — нахиляюся, щоб поцілувати. Лише в щічку, майже по-дружньому. І мало не зависаю біля її губ... Спокусливих, рожевих, готових відкритися для мене, бо вона не заперечує. Але я стримано вирівнююся.

— Я скоро буду. Мирон буде за дверима. Обіцяю, — м'яко наголошую на останньому. Сам ледь стримуюся, щоб не поцілувати так, як наречену під вінцем.

Знаю: що б не сталося, я приїду до неї.

З палати виходжу спокійним кроком, а за дверима пришвидшую ходу.

Мирон на вулиці. Прошу його залишатися під дверима її палати не як охоронця, а як друга. Я чомусь упевнений, що сьогодні гостей не буде. Він киває і йде всередину, а я сідаю в авто й їду до квартири, де швидко приводжу себе до ладу...

ЗНАЙДА

Три доби в реанімації. Три доби без вулиці. Три доби він зі мною, і це найголовніше.

Зараз я почуваюся так, ніби життя дає мені шанс. Можливо... інше життя? Я ж могла від чогось чи від когось втікати?

Усередині незрозуміле відчуття, якому я не можу знайти пояснення.

Лише те, що мені вже байдуже на свою пам'ять, яка повертатися не збирається. Усе, що я пам'ятаю, — це він: його одяг, зім'ята сорочка після сну поруч зі мною, запах його тіла, погляд його очей, прикутих до мене... А ще голос і тепло його руки, яке й досі відчуваю на своєму плечі після тієї єдиної спільної ночі. Але перед очима той поцілунок... який нічого не означав. Тільки те, що він повернеться.

Хоча розумію одне: мені абсолютно байдуже на моє минуле, яке б воно не було. Я хочу майбутнього. З ним — чоловіком, поруч з яким тепло й надійно. І я готова боротися за це всіма силами. Навіть за крихту свободи під сонцем, аби тільки з ним.

Завтра мене повертають до палати. Лікарі кажуть, що небезпека минула. А я думаю інакше: якби я не злякалася того чоловіка, то зараз змогла б вільно ходити сама...