28. Не за планом

ЮРІЙ

На порозі Мирон. У його руках телефон, піднятий на рівень мого обличчя. На екрані — відео, де ми з Анькою вдвох.

Відриваю погляд від екрана й усміхаюся. Я мав би здогадатися...

— Проходь.

Він заходить, роззувшись.

— Я зламав її акаунт. Почистив. Я ж попереджав щодо цієї дівки...

Він миє мені мізки, поки я наливаю йому і собі кави. Зрештою, сам повертає розмову до Знайди. Це той випадок, коли сторонній бачить тебе наскрізь.

— Так нічого й невідомо? — запитує.

Хитаю головою, бо нічого сказати.

— Зазвичай, зниклих безвісти оголошують у розшук. А якщо знаходять людину без свідомості... розшукують її родичів, — нагадує мені, знизуючи плечима.

— Угу... Розшукують. Якщо знають, де шукати, — випиваю каву одним махом і ставлю чашку на стіл.

Він розповідає, що знову намагався запустити пошук за її фото. Цього разу майже успішно, але збій усе одно стався. Ми ще трохи спілкуємося про її стан, а потім він каже, що поспішає.

— То ти приходив показати мені відео? — запитую вже біля дверей.

У його поведінці є щось підозріле.

— Якщо чесно... Приїхав сказати, що я таки зламав доступ до службової системи розпізнавання облич... Хотів лише перевірити її фото. А тепер маю проблему із системою, до якої мені взагалі не варто було лізти... — йому ніяково.

Хмикаю. Це був би не він. Спираюся плечем об одвірок засунувши руки в кишені шортів, і кілька секунд сканую Мира поглядом.

— Ти шукав її в базі правоохоронних органів?

Його відповідь — красномовне мовчання.

— Ти підставив себе...

Мирон криво всміхається, веде плечем. Дивиться трохи винувато мені під ноги, а я розумію, навіщо він приходив: аби я його відмазав.

— Я зателефоную куди треба. Але більше не підставляйся.

— Дякую, — коротко відказує, ковтаючи слова. Повертається й збігає вниз сходами.

Хмикаю. Він здурів... Але я йому вдячний.

Повернувшись на кухню, беру телефон, який гарлапанить, наче чайка. Варто змінити мелодію виклику предка, інакше сусіди полякаються.

— Юра, ти де? — голос батька сердитий.

— У мене вихідний. Збираюся у справах, — у голові «До дівчини», але мовчу. Йому необов'язково все знати.

— Справи відклади до завтра. Я чекатиму на тебе в офісі... — Він стримується, зітхає.

Мій висновок: щось сталося.

Якусь мить мовчу. Обмірковую, чи в стані сьогодні сперечатися з ним. Ні. Та це нікого не цікавить.

— Гаразд. О дев'ятій тридцять буду.

Вимикаю й відкладаю телефон. Пальці хаотично вибивають по стільниці дурну мелодію, що засіла в голові, а мозок переходить у режим швидкого аналізу останніх подій. Ще Стас, який так і не зателефонував.

Останньому даю годину. Мені якраз стільки й потрібно, щоб привести себе до ладу...

До офісу набираю однокласника тричі, але залишаюся без відповіді. Приїжджаю з повною головою запитань. І це в недільний ранок. Батька знаходжу в переговорній. Тут і мама. Сварилися — видно по них. І явно через мене, бо обоє уникають мого погляду.

Зупиняюся поряд. Почуваюся майже головним — дивлюся на обличчя, за якими можна читати вироки.

— Що сталося цього разу? Сподіваюся, наречена втекла? Відзвітувала, що має іншого? Не прилетить? Можливо, вона вагітна? Чи просто провалила виступ і тепер соромно повертатися додому?

— Весілля не буде. Можеш жити своїм життям, — батько першим відводить погляд.

Не можу сказати, що я не радий.

— Угу... А борг?

— Який борг? — очевидно, мама не була в курсі, що в компанії є борги.

— Не знаю. Мені ще нічого не відомо.

Батько відтягує краватку й ковтає. Його губи сіпаються від важкості цих слів — це видно. А погляд стає скляним.

— Дівчина втекла від батьків. Вочевидь, вони їй теж нічого не говорили. Мені донесли, що вона... десь за кордоном. Нібито у Відні.

Сміюся. Чорт, та що ще треба було зробити, аби довести, що ці заручини нікому не потрібні?

— У разі претензій щодо боргу обов'язково повідом мене. Мені буде що сказати батькові колишньої нареченої.

— У будь-якому випадку я змушений буду віддати компанію!

— Хм... Хрін із нею.

— Юро! — його трясе від гніву.

— Завтра мають бути поставки. Потрібно проконтролювати. Післязавтра варто провести нараду директорів...

Перелічую проблеми, на які насправді протягом тижня забив, і йду все контролювати.

З плечей ніби гора спала. От що означає — «вільний»...

У кабінеті проводжу час до вечора. Поки голова на диво здається розвантаженою, я справді займаюся справами компанії, замість того щоб провести час так, як планував, — із дівчиною.

А ввечері, перед тим як вийти з офісу, пишу Стасу повідомлення про те, що моя людина випадково зламала систему розпізнавання облич. Уже без особливого страху за наслідки. Та сховати телефон у кишеню не встигаю — надходить дзвінок від Петра Олексійовича, який приводить мене в легкий шок:

— Юрію Валентиновичу? Наша дівчинка потрапила до реанімації.