24. Не те, що здається

ЗНАЙДА

Він обережно бере мене на руки — підіймає з ліжка й садить в інвалідне крісло. А я навіть заперечити не можу. Чомусь його дотики, мов солодка патока, розтікаються організмом.

— Обережно. Тримайся за поручні. — Звідки він знає, що ліву руку я відчуваю гірше, ніж праву, не знаю, та підтримує саме її.

Мовчу. Хоч і вдячна за його уважність.

— Світ обертом не йде? — запитує.

Під його уважним поглядом ніяковію. Відчуваю, як теплішають щоки, та все одно киваю. А слідом і ледь помітно хитаю головою, бо розумію, що відповіла не те.

— Гаразд. Поїхали...

Він починає штовхати цей рипучий візок, а я лише зараз розумію, який маю вигляд на цьому одороблі. Вдихаю глибше. Злюся. Поруч із таким чоловіком, як він, я маю йти на високих підборах, а не сидіти у візку.

До вулиці ловлю на собі погляди людей. Від того раз у раз опускаю очі, хоча потайки роздивляюся їхні обличчя. Таке враження, що зараз він навмисне везе мене цими довгими коридорами. Ніби хтось має мене впізнати. Або я — когось.

Зате його тут знають. З однією медсестрою він вітається, а варто пройти ще кілька кроків, як йому на шию ледь не кидається інша. Нас ніхто не затримує, але я встигаю зрозуміти, що його тут знають геть усі.

Можливо, це не те, але... мені здається, я розумію, що він задумав.

Стискаю долоні... Вчіплююся пальцями правої руки в бильце візка, наскільки вистачає сил. Але сили ще не ті... Сльози підступають до очей, та я ще й зуби зціплюю. На зустрічних більше не дивлюся.

«Я не заплачу», — пульсує думка в голові. — «Мене ніщо не тривожить. Ні погляди, ні спектаклі».

А він тим часом спокійнісінько й повільно везе мене далі, ніби це цілком звична справа.

Чорт, якби я могла, то зірвалася б із місця, аби мене зараз не розглядали, як бацилу під мікроскопом. Зникнути... замість сидіти. Та я сиджу. І дозволяю себе везти, бо підвестися не можу...

Нарешті ми на вулиці. Він підвозить мене до лавки й зупиняється. Сам сідає навпроти. Дивиться на мене трохи спідлоба. Так, ніби я зараз маю дати відповідь на його неозвучене питання.

— Як почуваєшся зараз? — запитує.

«Паршиво», — мало не відповідаю.

З повіки таки зривається сльоза, і він це бачить.

— Гей... — Його палець торкається мого обличчя там, де ковзнула краплина. Ніжно. Але від цього горло стискає ще сильніше. — Я не дозволяю тобі розкисати. Чуєш?

Підводжу на нього погляд.

«Легко казати, коли ти знаєш про себе все».

Та я мовчу.

— Нікого не впізнала?

От воно, питання, яке й мало прозвучати.

— Н-ні, — В голові трохи паморочиться та я таки відхиляю обличчя від його теплих рук. Не хочу звикати до того, кого завтра може не бути поруч.

— Знаєш, життя не питає, чи готові ми до чергового удару. Просто б'є... Але ти — жива. А це головне. — Юрій дивиться на мене, ловить мій погляд... а мені важко дихати. Вперше за всі дні тут аж настільки важко дихати, що тисне всередині...

— Якщо нічого не згадала... — він на мить замовкає. — Нічого. — Знизує плечима. — Ми знайдемо твоє минуле. Якщо ти так цього бажаєш. Гаразд?

Його рука вже втретє завмирає на півдорозі до мого обличчя, але опускається назад на коліно.

— Пробач, якщо це я змусив тебе щойно плакати.

— Я... стоми-лася, — шепочу.

Мені ніяково від того, що я сиджу у візку, а не просто поруч із ним. І зараз від цього кусаю губи. Бо сама погодилася. Сама захотіла.

— Так швидко... А я хотів запросити тебе в кав'ярню навпроти.

«Куди?» — майже несвідомо підводжу на нього очі.

Дивлюся на чоловіка, який, схоже, теж почувається ніяково в компанії такої, як я. Та він не відводить погляду від мене й на мить.

— Можливо, ти замерзла? Зараз трохи прохолодно.

— За-мерзла, — це слово важко дається, я навіть заплющуюся, намагаючись його вимовити.

Але він розуміє, бо скидає із себе піджак і накидає мені на плечі.

ЮРІЙ
Усі ці погляди... Я навіть не подумав, коли запросив її на прогулянку. Хтось вітається, хтось просто прошиває поглядом аж до кісток, а Мар'яна ще й обіймає... 

На вулиці зупиняюся. Бачу, як вона стискається, як губить погляд, шукаючи очима будь-що, аби тільки не зустрітися зі мною поглядом. Як того ранку. Ніби соромиться свого стану.

Знімаю піджак. Мені не холодно, а їй, можливо, бо під кофтиною на ній лише футболка.

— Я хочу, щоб ти трохи побула зі мною тут. І не соромилася того, що сидиш у візку, — кажу їй.

Не можу піти ось так просто. Не хочу. І хай це буде примхою закоханого хлопчика, але я її більше не кину.

Очі дівчини округлюються, а брови нарешті розправляються, можливо від подиву.

Чорт забирай, у ці очі можна закохатися до нестями...

Хто ж ти така?.. Знайдо?

— Давай оберемо тобі нове ім'я? — кладу свою руку поверх її. — Давай так, як ми з тобою вже робили: я називаю, а ти обираєш... Угу? От тільки зробимо це в кав'ярні. Без свідків і цього транспорту.

Звідки в мені стільки нахабства, не знаю, та я підхоплюю її на руки. Вона легка, мов пір'їнка, і я швидким кроком несу дівчину до кав'ярні. Посаджу у звичайне зручне крісло, щоб вона не почувалася неповноцінною.

Вона має мати надію. І я їй її дам.

НАСТУПНЕ ОНОВЛЕННЯ БУДЕ В СУБОТУ 7.11.