23. Хто вона?

ЮРІЙ

— Хто вона? — запитую в слухавку.

— Я не знаю. Ніхто не знає. Але моя… сестра її впізнала. Тобто бачила в закритому клубі, — голос Маргарити тремтить.

— У закритому клубі?! — не вірю власним вухам. — Ким?

— Я не знаю. Не запитувала. Тобто… Олена сказала, що бачила її як відвідувачку. Говорить, що дівчина була під руку з одним мажором. В-вибачте.

Не реагую на її характеристику. Мені потрібне ім'я, а не опис супроводу.

— Вона знає, як звати дівчину?

— Ні. Точно ні. Знає її компаньйона. Він постійний клієнт.

— Хто він?

— Вона не сказала.

— Сестра може дістати його контакти?

Чорт, у голові не вкладається, що ця юна особа, безіменна Знайда, може виявитися дівчиною зі столичного ескорту.

Мимоволі навіть уявляю її в короткій сукні на високих підборах. Їй пасує.

Але слідом згадую слова лікаря: «Вона невинна».

Ні. Не ескортниця. Або не встигла…

Тоді хто вона?!

Бляха… Мозок відмовляється брати участь у подібних здогадах.

— Юрію Валентиновичу, ви тут?

На тлі шоку пропускаю відповідь Рити.

— Мені потрібні факти, — вимагаю.

— Вона сказала, що не дасть. Навіть за плату. Їй… не потрібні проблеми.

В біса…

— Рито… — запинаюся. Підставляти її не варто. — У тебе все гаразд? Ти налякана?

— Ні, я… Це особисте.

Особисте… У всіх особисте.

— Дякую. Більше нікуди не лізь. Я сам.

Ховаю телефон у нагрудну кишеню й зриваюся додому. Швидкий душ, чистий одяг і золота картка в портмоне — ось усе, що потрібно відвідувачу подібних закладів.

Але сьогодні навіть не п'ятниця… Чорт. Що робити — не знаю. Та все одно виходжу на вулицю. Затримуюся на кілька хвилин біля під'їзду. Мащу поглядом байк… Але зрештою сідаю в авто.

Я знову їду до лікарні…

ЗНАЙДА

Лежу стомлена. Після спроб ступити бодай крок сили стрімко покинули тіло. Не можу геть нічого. Навіть нормально вдихнути.Мене ніхто не змушував, проте в голові досі звучить голос Юрія: «Ти сильна… Справимося».

Він тоді не прийшов. Ні того дня, коли обіцяв, ні наступного, ні навіть сьогодні.

Мимоволі картаю себе за те, що просила його про допомогу. Він майже торкався… Від самої згадки про його пальці під коліном тілом і зараз пробігають сироти. І ці думки ніяк не вдається викинути з голови.

А його фраза: «…бажання затоплює зсередини» — досі викликає тремтіння внизу живота.

Якщо це було бажання, то… так, зсередини мене затопило конкретно.

Але я намагаюся не думати про нього. Особливо зараз, коли молодий лікар обмацує литки, торкаючись навіть п'ят, ніби за дві години лежання в мене має зникнути чутливість у всьому тілі.

Мимоволі стискаю зуби, а потай — і кулаки, витримуючи чужі руки на тілі.

— Одяг підійшов? — запитує лікар, а потім щось записує.

Не знаю, хто й від кого передав ті пакунки, але костюм гарний — рожевий.

— Так, — відповідає за мене медична сестра.

Марина біля мене уже три доби. Допомагає з усім. Я підозрюю, що її найняв той, хто оплатив реабілітацію — Юрій.

— Добре. Дуже добре… — лікар промовляє сам до себе. — Завтра можна буде на прогулянку.

Він ще раз перевіряє мій пульс і нарешті відходить. Щось говорить медсестрі, та я не слухаю. Прислухаюся лише до власного серцебиття, що вистукує скажений ритм невідомо чому.

З палати нарешті виходять, і я залишаюся сама.

Я ще досить безсила, але рада, що вони пішли. У такі миті можна заплющити очі, бодай ненадовго піддатися емоціям і трохи зануритися в думки.

У голові одразу виникає Юрій — чоловік, який викликав у мені стільки емоцій лише за одну ніч і один ранок…

Проте ні згадати щось, ні помріяти не вдається — хтось повільно опускає дверну ручку, але не заходить.

Кілька секунд невідривно спостерігаю за нею, прислухаючись до тихих голосів зовні…

Аж поки усвідомлення, що це він, не змушує мене сіпнутися. Сили з'являються невідомо звідки, і я зриваю систему з катетера в руці. Крапельниця хилиться, і все ледь не падає на мене.

Юрій миттю підхоплює її та ставить на місце.

Момент, коли він увійшов, я проґавила.

— Бачу, я вчасно? — переводить погляд із системи на мене, потім опускає на мою руку.

— Я… не очікувала, — вперше вдається вимовити ціле речення.

Він підходить ближче й зупиняється поруч. Його погляд затримується на мені, змушуючи відчути себе ще більш безпорадною. Та вже за мить дивиться у вікно. Наче я не та, на кого йому хочеться дивитися... Ніби я огидна йому.

— Петро Олексійович сказав, що ти стрімко йдеш на поправку. Завтра вже можна буде на вулицю, — зітхає й опускається на стілець поруч.

Він кілька разів зиркає на мене з-під лоба. 

— Так, — відповідаю й намагаюся сховати під ковдру руку. Холодні ліки встигли охолодити кров, тепер я замерзла.

— Якщо хочеш, можемо й сьогодні. Поки сонце ще не сіло.

— Хочу.

— Ти не одягнена. Попрошу медсестру допомогти тобі.

Він виходить із палати, а за мить заходить Марина.

Вона допомагає мені одягнутися. Попереджає, що від свіжого повітря може запаморочитися голова, але я її майже не слухаю. Ненароком знову повертаюся думками до того ранку…

І водночас ставлю собі запитання: чому думки не повертають мене в моє минуле?

Юрій заходить за кілька хвилин із ледь помітною усмішкою, штовхаючи перед собою візок, на якому мене сьогодні вже возили.

— Готова? — запитує.

А я не зводжу з нього погляду, не розуміючи, чому він знову поруч.