22. Без неї

ЮРІЙ 

Зі спальні виходжу тихо зачинивши за собою двері. Безшумно збігаю сходами вниз. Але у вітальні зустрічаю уважний погляд Пашки.

—Як я розумію... Анька вже не справляється?..

Розумію його натяк, проте не бажаю розвивати цю тему. Я взагалі не люблю обговорювати жінок.

Проводжу поглядом по стільниці бару, мовчу.

—Та-а-ак... Знайда — швидка до нечуваності...

А це вже не тримає мої кулаки в кишенях. Однак руки тримаю при собі.

—А це вже не твоя справа, — звертаю його увагу. Більше не затримуюсь...

Від будинку Пашки виїжджаю за хвилину, навіть ні з ким не попрощавшись.

Мені мало б полегшати, тіло мало б відпустити, та ні. Навпаки — серце калатає не від задоволення, а від якогось хрінового відчуття, ніби я їй зрадив. Ніби мав берегти себе для якоїсь там дівчинки, імені якої навіть не знаю.

Якого біса я думаю про неї навіть зараз?

Додому приїжджаю ледь за північ. Кортить поїхати до лікарні, але змушую себе залишитися на дивані у вітальні. Тілом біжать сироти, коли згадую, на що перетворив той ранок поруч із нею. Не мав. Не повинен був. Але вже зроблено.

Психую. Зриваюся на ноги й іду до спальні, де до самого ранку вдаю перед самим собою, що сплю, хоча перед очима — лише вона. Дівчина без минулого...

Вранці встаю ніби побитий. Іду на кухню, натискаю кнопку на кавомашині, підставивши велику чашку. П'ю каву з думкою, що варто утриматися від поїздок до лікарні.

Одягаюся й їду до батьків для серйозної розмови з предком. Там і дізнаюся, що знайомство з майбутньою дружиною переноситься ще на місяць.

Хмикаю не тільки подумки.

— Що, не підійшов? Застарий? Чи… наречена теж не в захваті від перспективи провести зі мною решту свого життя?

— Не іронізуй, — батько нервує. — Вона виграла якісь свої змагання, тепер має летіти в Канаду.

— І не подумав. Життя саме проти цього шлюбу. У мене є дівчина, а воно підсовує ще і ще жінок, які готові розділити зі мною своє життя. Та тільки не вашу балетну красу.

— Юро!

— Досить, тату. Мені остогидло. Я обираю своє життя, а не їхнє.

Повертаю до виходу, не чекаючи відповіді. Але батьків голос б'є в спину:

— Юра, у них щось сталося. Ми не знаємо що. Вони не кажуть. Проте я винен йому, розумієш?! І щоб не втратити все, я маю організувати ваше весілля, сину.

— Отже… таки борг. І дівчина теж не в захваті від цього шлюбу. Дозволь запитати: скільки ти йому винен, що готовий торгувати моїм життям?

— Я не торгую нічиїм життям! — гаркає до мене батько. — А винен... достатньо! Щоб боятися втратити все, до чого ти звик. Синку.

— Я не боюся втратити все, тату. І не боюся почати з нуля. Боїшся ти. — чи не вперше тицяю пальцем йому в груди.

Виходжу з квартири грюкнувши дверима.

Чорт, замість того щоб керувати власним життям, я маю ще й почуватися винним перед ним…

До дівчини не їду. Хоча дуже хочеться. Натомість вирушаю до офісу, де проводжу більшу частину дня, занурившись у справи компанії. Як директор київської філії забудовної компанії, беруся до роботи й там: керувати процесом дистанційно — ще те задоволення. Проте після ночі з Анною мислити куди легше — у голові хоча б немає ступору.

Але за кавою думки все одно звертають до Знайди, і в ці хвилини я відчуваю напругу там, де не мав би.

Кілька днів тримаюся осторонь лікарні. Хоча декілька разів ледь утримував кермо, аби не звернути до неї.

Учора дзвонив Петро Олексійович нагадав, що надворі осінь, а дівчина не має належного одягу. Довелося організувати їй светр, спортивний костюм і кросівки. Шкарпетки й футболки я довірив медичній сестрі, якій оплатив цілодобову присутність поруч із дівчиною. Жінка виявилася відповідальною і надійнішою, ніж я очікував.

Та поки все відбувалося без мене, у душі ятрилася рана. Я міг ігнорувати будь-кого, але не свій стан.

Це нереально — знати, що вона сама, поки ти катаєшся байком по місту, намагаючись заглушити дибільні відчуття закоханості. В юності такого не відчував, як зараз. Це навіть не смерть. Це гірше. Бо коли людини нема — ти мусиш змиритися. А тут... ти знаєш, що вона жива і чекає на тебе, але не можеш переступити через усе це, бо кожен крок може виявитися фатальним, а кожна дія — затягнути тебе в безодню почуттів, які не вмирають, а тільки розростаються, душать і змушують повертатися до неї знову й знову.

І я не знаю, що з цим робити.

Схоже, я вже не здатен жити так, ніби її не існує.

На вечір третього дня мені телефонує Маргарита на особистий номер. Я якраз на байку за містом. Вона зараз в Києві, куди її послав я, замість себе, хоча мав поїхати сам...

—Так? — прийнявши виклик, глушу двигун, впершись підошвами в ґрунтовку.

—Юрію Валентиновичу... — її голос дивний, протяжний, ніби від враження. — Пробачте, що на особистий, на конторський ви не відповідаєте.

—Рито, не тягни! Я слухаю тебе? — нервую. 

—Здається... Вашу дівчину впізнали.