21. Майже

ЮРА

Вона заспокоюється і засинає. Я знову залишаюся з нею на всю ніч. Уявити як їй тут — неважко. Не помічаю, як засинаю й сам, хоч стілець і близько не зручний. А вранці прокидаюся від того, що мене гладять по руці.

— Доброго ранку, — бурмочу спросоння, зустрівшись із її поглядом.

Дівчина ледь усміхається мені. Трохи дивна — ніби переосмислила все своє життя. Можливо, щось згадала? Але я більше про те не запитую. Натомість підводжуся на ноги, розправляю спину до хрускоту в хребцях.

— Юра, — промовляє моє ім’я.

Озираюся на неї. Вперше ловлю себе на думці, що її краса нещадна: я б залюбки позалицявся до неї, були б ми в іншому місці й за інших обставин, а тут на все, що спроможний, — погріти тендітні руки й подати води.

Але бачу, що вона кривиться.

— Тобі щось болить?

Хитає головою.

— Незручно лежати?

На це вона ледь киває.

— Зараз. Потерпи хвильку, — підходжу, натискаю кнопку збоку ліжка, і в цей момент приходить думка, що дівчині потрібна сиділка. Медсестри тут не допоможуть — вона все одно буде сама, а мені, як не крути, потрібно буде їздити до офісу.

Підголів’я повільно підіймається, і вона опиняється в напівсидячому положенні.

— Так краще?

Вона мовчить, а її погляд красномовно натякає, що моя долоня знаходиться там, де не мала б.

— Пробач. Я випадково, — мимоволі фантазія розквітає, підкидаючи картинки, яких давно не мав у реальному житті. Та я прибираю руку.

Вона повільно облизує губи, і ті блищать. Тепер моя увага прикута до них. Чорт… А нижче пояса стає геть некомфортно.

— Води? — запитую. Бо мені здається, дівчина теж не позбавлена цих відчуттів — її щоки рожевіють ще сильніше, ніж учора, коли я мимоволі поклав руку їй на ногу, трохи вище коліна.

— Які відчуття зараз? Бажання затоплює зсередини?

Та вона відводить погляд.

Чорт, навіщо я це питаю? В усякому разі, для цього у мене є Анька, а вона тут одна.

—Нога. — звучить трохи нерозбірливо, але я розумію.

—Нога? Хочеш змінити положення?

Вона знову киває, цього разу виразніше.

— Гаразд, — сідаю на край її ліжка, попутно кинувши погляд на свій наручний годинник, відчуваючи незручність через становище, у якому опинився. Та ще надто рано, щоб кудись поспішати.

Відкидаю ковдру з її ніг, і погляд прикипає ще й до них. Бляха, ранок доведе, що змушений буду відвідати вбиральню раніше, ніж потрібно.

Обережно торкаюся пальцями її литки. Не стримуюся — трохи проводжу вгору, під коліно, хапаючи дозу дофаміну, і підводжу погляд на обличчя, щоб бачити реакцію. Але бачу ті самі сором’язливі очі, які, намагаючись не бігати, зупиняються на моєму обличчі.

— Згинаємо в коліні? — запитую, щоб не зробити їй боляче чи не створити незручностей.

Вона киває, прикушуючи губу.

От… чорт. Краще не дивитися на цю спокусу.

Дивлюся в очі, обережно згинаючи її ніжку в коліні. І чую полегшений видих, який осідає глибоко в мізках. Тепер чутиму його щогодини, якщо не частіше…

Ненавмисно погляд сам ковзає по тонкому стану, що ховається під грубим полотном, і падає на тінь, яку утворює ковдра між її колінами.

Змушую себе відвести очі й накинути тканину, аби не спокушатися й далі. Моїми руками біжать сироти, навіть коли я притримую струнку ніжку крізь ковдру, підмощуючи під неї маленьку подушку. Слина збирається в роті зовсім не для того, щоб ковтнути, та я силоміць штовхаю її в себе.

— Так краще?

— Так, — дівчина заплющує очі, а я не випадково відводжу погляд у вікно.

Розумію одне: якщо так піде далі, я не витримаю. Сьогодні точно варто провести ніч з якоюсь лялькою, інакше вибухну…

До восьмої ранку залишається година. Мені варто було б відсторонитися, забрати руку, повернутися до звичного стану, коли чужі дотики нічого не означають. Але я не хочу так. І коли вона знову ніби випадково торкається мене пальцями, я накриваю їх долонею. Проте слова втримую за зубами, побачивши її наляканість.

Залишаюся біля дівчини. Як слухняний хлопчик, дивлюся на її ніяковість, що супроводжується мовчанням, і ніяк не врубаюся, хто з нас почав перший… Мабуть, я…

Щойно цифри змінюються на «8:00», я ледь стискаю її ручку й підводжуся на ноги. Думка крутить свою пластинку: не хочу йти. Але біля неї залишатися більше не варто.

— Я маю йти… працювати. — Її погляд никне, та я продовжую виправдовувати свою відсутність поруч на весь день і наступну ніч: — Не знаю, чи зможу прийти сьогодні. Важкий день. Буду зайнятий до пізна. А ти... не сумуй.

Вона прибирає з мене погляд. Та біля дверей зупиняє мене питанням:

— Ти… п-рийдеш… завтра?

Мимоволі згадую слова лікаря: «Дівчинка поки дивує»…

Сказати не знаю що. Висновок роблю один: я не маю стати причиною її депресій. І сам не можу кохати її. Принаймні зараз, доки не маю відповідей на всі питання.

— Прийду.

Двері ледь не вириваю з петель, настільки злий на себе. Вона — не винна! Це все я! Я дозволив собі торкатися, гладити, гріти… впустив дівчину всередину, мов щедрий на емоції день, і тепер змушений капітулювати перед власним почуттям!.. Бовдур.

День проводжу дійсно в офісі, змушую себе працювати, навіть на об'єкти не їду, щоб випадково не звернути до лікарні. А вечір цілеспрямований — збираюся на днюху Христини, ігноруючи дзвінки від матері, яка раз по раз маякує короткими вхідними.

Знаю її причини для дзвінків: проблеми компанії, батькові потреби, наречена, а все інше не має значення. Але, мабуть, після її десятого вхідного мені набридає — я зриваю дзвінок, прийнявши його.

— Юро, слава Богу! У тебе все добре? — її голос щиро наляканий, і я приймаю вину невдячного сина.

— Вибач, був у ванній.

— Батько прилетів щойно. Просив, щоб ти заїхав.

Те, що й думав.

— Це може почекати до завтра? У мене плани, сьогодні все одно не зможу.

— Ти й далі ночуєш у тієї Знайди?

— Мамо… — ледь стримуюся, щоб не вибухнути. — У неї є ім’я. У кожної людини є ім’я. А у мене особисте життя. Смію нагадати — я ще не одружений.