20. Хто ти мені

ЗНАЙДА 

Лежу з відкритими очима, втупившись поглядом у стелю. Щойно мене погодували. Вдень приходив лікар. Я впізнала його. Він сказав, що сьогодні п’ятий день, як я прийшла до тями. Дивно, та я цього не пам’ятаю.

Проте пам’ятаю Юрія. І те, як він тримав мою руку й дихав у долоню. Той подих… Гарячий. До мурах. А потім я заплющила очі... Та коли розплющила їх, його вже не було. Лише молодий лікар стояв наді мною й щось писав у своєму телефоні, вдаючи, що мене не помічає, хоча його байдужий погляд ковзнув моїм обличчям аж до грудей, прикритих ковдрою.

— Пам’ятаєш мене? — запитав він.

Я відвернула обличчя. Не хотіла, щоб він бачив мій страх. За мить він пішов, а я полегшено видихнула.

Після нього знову приходив старий лікар. Він повідомив, що мене переводять в іншу палату й відтепер я перебуватиму під наглядом у кардіохірургічному відділенні.

І от… я тут.

Тепер до нестями хвилююся, що чоловіка, якого так боялася і присутність якого водночас лякала й заспокоювала, досі немає. Запевняю себе, що він незнайомець, якого варто боятися, але всередині щось болісно стискається від його відсутності, а серце норовить калатати з усієї сили…

А якщо він… мій законний чоловік? Таке ж теж можливо?

Господи, як відновити пам’ять?

Двері повільно відчиняються, і на порозі з’являється той самий старий лікар. Усміхається, заходить до палати й сідає на стілець біля мого ліжка. Накриває мої пальці зморшкуватою долонею. Розповідає, що все добре, що про мене дбають і навіть реабілітацію вже оплатили. І все це — завдяки чоловікові, чиє ім’я вперто не виходить із моєї свідомості.

Хочу запитати про те, що найбільше турбує мене зараз.

— Юрій… — далі озвучити запитання не можу. Язик іще ніби не мій, а в грудях настільки важко, що здається, наче серце ось-ось проб’є ребра.

— Так… Юрій, — відповідає лікар.

Ще кілька секунд усміхнено дивиться мені в очі, але потім підводиться й іде, побажавши спокійної ночі. Залишає мене саму в палаті, звідки чутно далекі голоси медичного персоналу.

Я заплющую очі, хоч спати зовсім не хочеться. Хочеться, щоб хтось був поруч. Щоб узяв за руку й просто мовчав разом зі мною.

Якийсь час тиша ніби повертає мені сили, але її порушує шерех за дверима й кілька низьких чоловічих голосів, що наближаються. А за мить навіть серце завмирає, бо до палати входить сам Юрій.

Він кілька секунд дивиться на мене незрозумілим поглядом. Лише потім вітається. Підходить до стільця, на якому щойно сидів лікар, поправляє його, сідає й іще довгі хвилини, здається, сканує мене поглядом.

А потім бере мене за руку.

— Мені сказали, ти хотіла мене бачити…

Чому в цю мить тепло повзе попід шкірою, не знаю. Хто йому це сказав, навіть не підозрюю. Але чи рада я його бачити? Напевно…

— Якщо важко, можеш не говорити. Можеш просто стиснути мій палець.

Відчуваю, як його пальці огортають мою долоню, як губи торкаються пушечок. І ловлю себе на тому, що вже не прислухаюся до звуків за дверима.

Чомусь поруч із ним стає страшно й водночас спокійно. Наче поки він тут, мені нічого не загрожує.

Чому? Хто ти мені, Юрію?

Контролювати думки не вдається. Вони новим потоком вриваються в мій мозок, створюючи хаос, у якому я намагаюся відшукати бодай щось знайоме. Уламки спогадів, чужі обличчя, незрозумілі відчуття… Але ні. Там лише він…

— Пробач, що змусив чекати… — Його гарячий подих торкається моєї долоні. — Вранці ти заснула. Я вирішив тебе не будити. Як ти себе почуваєш?.. Хоч щось згадала?

Він ковзає поглядом по моїх губах, і я машинально облизую їх, уявляючи його губи на своїх. А потім ковтаю, бо це не може бути правдою. Лише дурна фантазія.

— Ні, — шепочу ледь чутно.

Кілька хвилин між нами тиша. І його теплий подих… Від нього хвиля вогню підіймається тілом аж до шиї. Мені стає спекотно.

— Води?

Він що, телепат?

— Так, — вирішую попрактикуватися в розмові поруч із ним.

У голові раптом починають виринати ще якісь слова. Інші. Задаюсь питанням "звідки вони в мені?".

Поки Юрій встає, щоб налити й подати мені води, я дивуюся: здається, такої турботи я ніколи досі не знала. Не знаю чому, та мозок уперто диктує: йому можна вірити.

— Можу розповісти тобі, як минув мій день, — каже він, відставляючи чашку, з якої я щойно пила. На його чолі залягає одна неглибока складка.

А далі він розповідає. Повільно. Довго. Голосом, від якого мурашки біжать тілом.

А коли завершує, я, ледь ворушачи губами, ставлю своє запитання:

— Хто ти мені?

Юрій випрямляється, і його погляд зустрічається з моїм. Але я бачу в ньому не меншу розгубленість.

— Я… Ми не були знайомі. Я знайшов тебе за містом, непритомну.

Від почутого різко перехоплює подих, а в горлі застрягає клубок. Я вдивляюся в нього, намагаючись збагнути його відповідь.

Не були знайомі… За містом…

У голові не вкладається.

— Я не міг ігнорувати твій стан, тому, власне, і… тут.

Мої пальці мимоволі сіпаються, і він це помічає. Нахиляється ближче й знову бере мою руку у свої гарячі долоні.

— Я намагався знайти твоїх рідних. Та… нічого. Поки що. Але ми обов’язково згадаємо все. Правда ж?

Заплющую очі, намагаючись стримати сльози. Не виходить. Вони вириваються з-під міцно зімкнених повік і течуть до вуха. Подушка відчутно намокає вже за мить.

Я чую його тихе зітхання, а потім теплі чоловічі пальці міцніше стискають мою руку. Він схиляється й притискається чолом до наших зімкнутих рук.

Серце починає нещадно ламати ребра. Стукає так часто, що аж болить. У роті з’являється металевий присмак — розумію, що прокусила губу. Ковтаю, намагаючись заспокоїти не лише душу, а й тіло.

— Гей… Давай не будемо розводити тут річки. Ти ж сильна дівчинка, правда? Справимося.

— Я...к? — здавлено виривається в мене.

— Для початку ми піднімемо тебе на ноги. А потім зробимо все, що потрібно, аби ти повернула собі своє життя.