19. Туди, де вона

ЮРІЙ 
Залишаюся в неї не довго. Після вибору імен ми більше ні про що не розмовляємо. Лише обмінюємося глибокими, проникливими поглядами, сповненими сенсу. Ніби вони можуть сказати більше, ніж пам’ять.

— Ти не стомилася? — тихо питаю. Я все ще тримаю дівчину за руку, зігріваю холодні, трохи вологі пальчики. — Я можу піти… І ти поспиш. До ранку ще цілих дві години.

Вона не кліпає. Мовчить. Її погляд ніби сягає кудись глибоко в мене.

— Добре. Тоді давай… — запинаюся. Бо те, що я хотів запропонувати, зараз навряд чи допоможе: писати відповіді ручкою — це для німих, а вона не німа й не глуха. Просто квола, знесилена після довгого сну.

— Скажи: «так» або «ні»… Мені піти?

Дивлячись на неї, внутрішньо завмираю, бо саме «ні» не бажаю чути. І це я щойно визнав для себе…

Бляха… Я не маю прив’язувати дівчину до себе. Я ж їй ніхто. Випадковий перехожий.

Та вона мовчить…

— Можеш стиснути мою руку, якщо відповідь «так».

Її пальчики ледь здригаються, напружуються в моїй долоні, але відповіді так і не дають.

Чорт…

Нахиляюся і торкаюся губами відкритої долоньки, ще менше бажаючи відпускати її після цього. Думками повертаюся до того дня, коли побачив її в траві…

Тільки от зараз, здається, можу пояснити блідість її шкіри. Ймовірно, вона довгий час перебувала в лікарні. Трансплантація серця — це не апендицит, до неї готуються заздалегідь. І, можливо, саме того єдиного дня її виписали, а вона приїхала сюди…

Якби ж знати відповідь…

Цю гіпотезу варто перевірити, і я вже знаю як. Але зараз лише шоста ранку, тому залишаюся на місці. Щойно дівчина заплющує очі, тихо залишаю її палату…

Коридором зустрічаю лікаря, який уперше не проходить повз і не ховає погляду.

— Я вам дуже вдячний... — він тисне мою руку. — Ви той, на кого можна покластися і кому можна довірити життя.

І це він говорить мені — сину людини, у якої його немає. Або є, але він свято вірить, що в грудях порожньо, а сам житиме вічно.

— Мені немає за що дякувати. Я лише переказав потрібну суму на конкретний рахунок, — відповідаю. — Як дівчина?

— Поки що потроху дивує нас. Але… Аритмія з короткочасною зупинкою кровообігу та подальшим гіпоксично-ішемічним ушкодженням мозку — це не жарти. Дівчині потрібні увага й хороша реабілітація.

Він дивиться на мене так, ніби намагається залізти мені в голову.

— Більше про неї так нічого і не дізналися?

Петро Олексійович хитає головою:

— Дівчина… ніби сама по собі.

Не вірю. Такого не буває. У кожної людини є минуле, а в нім ті, хто її знав.

Коротко дякую йому, тисну руку й іду коридором до виходу з лікарні.

Сьогодні мій план дій чіткий: спершу офіс, потім Пашка, якому пишу просто зараз: "за містом після дванадцяти". А за мить від друга дзвінок:

— Привіт. Сам хотів тобі писати. 

— Паш... Обдзвони ще раз усі медичні заклади країни, де роблять подібні операції. 

Він не відмовляє, але погоджується неохоче. 

— Завтра днюха в малої. Ти будеш? — завершує нашу розмову питанням.

Ні. Але відмовити тепер я йому не можу. Доведеться бути.

—Буду.

Далі їду до офісу, де маю хоча б до обіду вдавати, що зосереджений на роботі. Маргарита зустрічає мене, з кавою в руках і поглядом ніби це не я, а я вдаю, що весь у паперах, які мені вклали в руки дорогою до кабінету. Але варто зайти всередину, як вона стукає у відчинені двері й заходить слідом.

— Валентин Григорович сказав, що сьогодні нарада директорів і ви… в-ведете її.

— Що він іще сказав? — виривається в мене. Поглядом проходжусь по дівчині, яка сьогодні чомусь боїться мені слово мовити.

— Що ін-нвестор буде на нараді, — випалює зі страху. На її столі чую звук дзвінка телефону і мені це дещо пояснює.

— Маргарито… Скажи мені, тільки чесно: ти також зливаєш мене йому? — напираю.

Втискаю її собою в стіну й нависаю зверху. Дивлюся в очі дівчини, яку ніколи б не запідозрив у подібному.

— Ні, ні! Я… Мені щойно зателефонував Арсен. Просив передати: ваш батько полетів на зустріч із закордонним інвестором. Я... я хотіла лише попередити.

А це схоже на правду.

Відпускаю її. Вона ховається за дверима приймальні, а я... бачу перед собою тільки свою Знайду, бляха...

Її погляд, який блукав у моїх очах. Її безсилі пальці, які так і не зімкнулися на моїй руці…

Чорт. Дівчина, про яку знаю хіба що те, що в її грудях б’ється чуже серце,  полонила мій розум.

Ні. На день народження Христини варто поїхати й забутися там хоча б на кілька годин. Інакше… ці очі не дадуть мені спокійно спати.

Іду до нарадчої зали в супроводі своєї помічниці. Не перевдягнений, не поголений… Нічого, впізнають.

Нараду проводжу швидко, час від часу зупиняючись, щоб відновити думку, бо перед очима дівчина замість проекту.

Після завершення зникаю у вбиральні, де вмиваю обличчя. Чорт, її мовчання не йде з голови…

До свого кабінету повертаюся трохи свіжішим, але без жодного бажання працювати.

— Маргарито, я на об’єкт. Якщо комусь буду потрібен… — замовкаю. Дзвінок телефону в кишені не дає договорити.

Невідомий номер. Та за привітанням упізнаю давнього друга, який виїхав з країни кілька років тому.

— Стасе! Радий тебе чути! — кажу, заходячи до кабінету не зачинивши за собою дверей.

Ми обговорюємо його повернення, а на запитання, як я, я відповідаю зустрічним:

— У тебе залишилися зв’язки в столиці? І брат... Він ще працює в службі безпеки?

— Брат ні. А зв'язки... Якщо потрібно, відновимо.

— Потрібно.

Розповідаю все, що знаю про Знайду. Він дивується, а наприкінці розмови просить мене переслати фото дівчини.

— Гаразд. Закину.

— І не пропадай більше!

Жарт такий собі, проте доречний.

— Обіцяю бути на зв’язку постійно.

Закінчую розмову й повертаюся до столу. І бачу навпроти шоковані очі Рити.

— Пробачте, я… Випадково підслухала вашу розмову. А… можна побачити ту дівчину?