18 Шанси

ЗНАЙДА

Я прокидаюся. Чомусь важко — у грудях серце стукотить надто часто, а у скронях стугонить. Не знаю, звідки знаю це слово, та саме ним тільки й можу описати своє самопочуття.

Хтось говорить. І не один. Два чоловічі голоси — один м'який, знайомий, інший — грубий.

Важко повертаю голову з одного боку на інший. Розплющую досі важкі повіки. Насилу облизую сухим язиком пересохлі вуста. Поступово фокусую погляд. Поруч люди в білих халатах. Одного, здається, пам'ятаю. Іншого — ні. Вони розмовляють про мене, хоча зміст їхніх слів доходить до мене із запізненням.

— ...Динаміка позитивна, з кожним днем вона краще реагує на зовнішні подразники...

Із кожним днем?

Я чіпляюся за ці слова, намагаючись збагнути їхній сенс. Думки рухаються повільно, ніби продираються крізь густий туман. Хочеться запитати, що зі мною відбувається, але язик не слухається, а в горлі так пересохло, що навіть подих дряпає зсередини.

— Свідомість? — уточнює другий.

— Після такого тривалого стану організму потрібен час. Поки що не варто перевантажувати її запитаннями. Можлива дезорієнтація, слабкість, головний біль. Проблеми з пам'яттю теж не виключені.

— Зрозуміло...

— Головне, що зараз немає ознак погіршення. Вона йде на поправку. Але попереду ще відновлення, тож поспішати з висновками не слід.

Хтось тихо відсуває стілець. Чую шелест паперів, дзенькіт металу й тихе клацання ручки.

Зволожую губи сухим язиком, але це не допомагає. Я страшенно хочу пити.

— Зараз день, — зауважує незнайомий голос. — Сонячне світло потрапляє просто у вікно. Можливо, варто трохи прикрити штори, щоб не подразнювати їй очі?

День?

Повільно повертаю погляд до вікна. Крізь напівпрозору тканину пробивається світло. Скільки часу я проспала? Кілька годин? Добу? Чи…

— Вона прокинулася, — промовляє знайомий лікар.

Я переводжу на нього погляд. Здається, пам'ятаю його. Зараз він стоїть зовсім близько й уважно спостерігає за мною.

— Якщо ви чуєте мене, стисніть мою руку.

Він простягає долоню.

Я дивлюся на неї, збираю рештки сил і намагаюся поворухнути пальцями. Виходить не одразу. Та зрештою мої пальці ледь помітно стискають його руку.

— Добре, — каже він радше до себе. А тоді з м'якою усмішкою додає: — Чудово. Ви ж пам'ятаєте, що зараз у лікарні? Ви в повній безпеці.

Ці слова мали б заспокоїти, та чомусь усередині щось стискається. Я не пам'ятаю, як опинилася тут. Не пам'ятаю, що зі мною сталося. Лише одне ім'я…
Юрій.

Воно не зникає, навпаки — стає дедалі виразнішим, ніби хтось залишив його в моїй голові єдиним незачиненим вікном.

—Так, — ледь чутно вимовляю.

Безсилля не дає мені повною мірою відчути власне тіло. Але спина… Хочу поворухнутися.

Здається, мене розуміють. За мить ліжко підіймається, і я опиняюся в напівсидячому положенні.

Знайомий лікар подає воду. П'ю з пляшки через соломинку. Відчуваю, як серце поступово сповільнює свій стукіт, а мені стає значно легше дихати.

У пам'яті раптом спалахує щось схоже на цю мить. Невиразне, розмите… Я вже прокидалася? Чомусь здається, що тоді поруч було ще одне обличчя. Але чиє — не знаю.

— Ви можете сказати нам своє ім'я? — запитує молодший лікар. Він тримає в руках блокнот, готовий записувати мої відповіді.

— Ум… — Я ледь помітно хитаю головою, вдивляючись в обличчя обох, намагаючись їх запам'ятати.

Вони ще кілька секунд обмінюються тихими репліками, які я більше не слухаю. Заплющую очі. За мить чую тихе клацання ручки, шарудіння підошов по підлозі, а тоді їхні голоси поступово стихають за дверима. Я залишаюся сама, віч-на-віч із тишею, сонячним світлом і десятками запитань, на які поки що не маю відповідей.

День тягнеться нестерпно довго. Медсестра кілька разів заходить до палати, перевіряє мої показники, запитує і відповідає на свої ж питання до мене, допомагає зволожити пересохлі губи й дає пити маленькими ковтками. Я то провалююся в дрімоту, то знову розплющую очі, намагаючись звикнути до власного тіла й розгадати бодай одну загадку зі свого життя. Але там, як на зло, порожнеча. Темний простір, сповнений невідомого…

Спати ніби й не хочеться. Я довго стежу за сонячною смугою на підлозі. Вона поступово зменшується, а згодом і зовсім зникає. За вікном сіріє, і невдовзі палату огортають сутінки.

Медсестра знову заходить і вмикає невеликий світильник, перевіряє крапельницю й бажає мені спокійної ночі, пообіцявши незабаром навідатися знову. Та коли двері за нею зачиняються, я залишаюся сама зі своїми думками, серед яких уперто виринає одне-єдине ім'я — Юрій.

Я знову поринаю в короткий сон, бо, коли розплющую очі наступного разу, крапельницю вже від'єднано, а за дверима хтось голосно перемовляється. А потім — мертва тиша. Така, що аж дзвенить у вухах, а думки кричать в моїй голові, хоча їх ніхто не чує.

Скільки часу минуло, перш ніж я почула шерех, — не знаю. Та зараз я дивлюся на дверну ручку, яка повільно опускається, а за мить до моєї палати проходить чоловік. Він не лікар — білий легкий светр тісно обтягує його широкі груди, а рукави підтягнуті до ліктів, оголюючи браслет годинника на лівому зап'ястку й темний малюнок на шкірі вище. Чоловік темноволосий, і мені навіть здається, що я його маю знати.

Напружую пам'ять, але… ніяк. І від цього всередині наростає паніка: серце продовжує гамселити грудну клітку, а дихання остаточно збивається. І я не в силі змусити себе заспокоїтися…

— Вибач. Я думав, ти спиш. Хотів побачити тебе, — говорить він голосом, який я, здається, уже чула. Заходить, зачиняє за собою двері, але зупиняється біля них. — Ти як?

Мені трохи лячно. Серце продовжує гамселити по ребрах, і від того в роті знову пересихає. Я ковтаю слину й одразу кривлюся від болю десь глибоко в горлі.

— Хочеш пити?

— Ум… — Сказати «так» не виходить.

— Зараз.

Він підходить до тумби, але пляшка виявляється порожньою.

— Якщо зачекаєш, я принесу води, гаразд? — чоловік раптово бере мене за руку, трохи стискає пальці, але відразу відпускає й швидко виходить із палати.