17. Позитивна динаміка

ЮРА

Двері батькової квартири ніби відгороджують мене від його проблем. Та це враження триває лише мить, перш ніж я повертаюся до висновків із нашої розмови. Софію до уваги не беру. З нею сам розберуся. Зрештою, шлюб потрібен батькові, а шлюбних контрактів ніхто не скасовував. Як і розлучень після.

Щодо Мирона... Підставляти його справді не варто. Тепер навіть розумію, навіщо приставили охорону, яка й не намагалася сховатися. Хоча впевнений: це ще не все…

Озираюся на двері квартири, з якої щойно вийшов. Але не повертаюся, бо впевнений, що відповіді на інші питання отримаю й від Мирона.

Збігаю сходами вниз: ліфт зайнятий, а чекати не маю терпіння.

На вулиці сідаю за кермо й їду додому. Зараз мені як ніколи потрібен гарячий душ...

До власної квартири заходжу трохи змученим. Сил ніби ні на що не залишилося, хоча рука так і тягнеться до телефону, щоб подзвонити її лікарю. Але відмовляю собі — спершу ванна кімната.

Стаю під рятівні струмені, та думки про дівчину затягують мене ще дужче.

— Хто ж ти, Знайдо? І кому насправді стала такою важливою, що аж непотрібною?

Бляха, ця нерозгаданість додає сил. Ніби на новому заряді, швидко змиваю залишки втоми, наспіх витираю тіло й натягую чистий одяг. А за пів години вже на байку, зрізаючи шлях через двори, мчу до Мирона.

У клуб заходжу, наче вперше. Вогні, народ, вигуки, що прориваються крізь баси, — цей хаос несумісний із тим, що зараз у моїй голові. Я швидко знаходжу його вузьку спину за барною стійкою. Він сидить із хмільним у руці, обіймаючи за стан якусь білявку.

Підходжу. Падаю на високий стілець поруч, показуючи бармену палець. Той у курсі — вже за мить у його руці блищить склянка, а за кілька секунд об мої пальці вдаряється холодне, трохи запітніле скло. Беру свою колу й лише тоді повертаюся до Мира, він саме спровадив дівчину.

— Твоє, — штовхаю йому його ґаджет.

Він приймає його, здивовано дивлячись на мене.

— Не дивуйся. Люди батька й не таке дістануть, якщо правильно дати команду, — запевняю, не дивлячись у його очі.

Він чухає кінчик носа, поправляючи окуляри:

— Я так розумію, вже всі в курсі, що мені порадили зупинитися?

— Ні. Але волію, щоб я був у курсі, — спрямовую погляд на нього.

Він ковтає. Трохи нервово веде очима мені за спину втискаючи пальці у стільницю.

— Я не знаю, Юр. Мені здається, та дівчина влипла по саме не хочу. Я разів п'ять заливав фото в систему. А вчора вранці отримав повідомлення. Тепер... трохи лячно. Це вперше зі мною таке.

Дивлюся на нього. Розумію. Тому й не змушуватиму.

Спілкування продовжую однак не довго. Озвучуючи здогади про дівчину, дедалі більше доходжу висновку, що вона просто опинилася не в тому місці й не в той час. У всякому разі, версій безліч, та думка одна: я мушу дізнатися хоча б, звідки вона... Сподіваюся, вона сама згадає про себе все.

У кишені дає про себе знати телефон. Дістаю. Вхідний від Петра Олексійовича у, майже, двадцять першу.

Стукаю Мирона по плечу, коротко дякую за те, що намагався допомогти, і поспішаю до виходу, притискаючи ґаджет до вуха.

— Юрію Валентиновичу! Я знаю, що не повинен вас турбувати, але... — Він замовкає. Рвано вдихає.

—Петре Олексійовичу, я завжди готовий допомогти. — запевняю його. — Щось із дівчиною?

— Ні. Тобто... Динаміка Знайди позитивна. Вона йде на поправку. І навіть є перша словесна реакція. Але...

— Кажіть.

— Їй потрібна хороша реабілітація. Я посмів подумати, що... можливо, ви хотіли б її оплатити.

— Робіть усе, що для цього необхідно. Я оплачу. Кинете мені номер рахунку.

Тепер чую його полегшення. Я й сам готовий видихнути... Дзвінок завершує він, коротко подякувавши. А я сідаю на байк і їду до себе.

Між тим, думки вирують, мов смерч, вихоплюючи одна в одної сенс, і я майже не бачу дороги. Колеса везуть, поки мозок складає гіпотези. Та водночас раптово вловлюю ще один сенс тієї погрози. Що, як цей хтось мав на увазі зовсім не те? Що, як він просто знав її? Або знав, що з нею сталося?

Бляха, це вже стає неможливо контролювати. Я повністю вгруз в історію, якої не знаю. І ця загадка тримає мене настільки міцно, що здається: навіть коли дізнаюся всі відповіді, продовжуватиму шукати ще одну правду.

Я знову біля свого дому. Паркую байк і піднімаюся до квартири. Сьогодні збираюся просто лягти в ліжко, щоб нарешті виспатися. Та вже під дверима мій шлунок дає про себе знати. Вмикаю світло й проходжу на кухню, навіть не роззувшись. Дістаю з холодильника шинку та сир, але, озирнувшись на хліб, розумію, що бутерброд мені не світить. Впираюся стегнами у стіл і жую те, що тримаю в руках. Запиваю йогуртом. А потім іду у вітальню, де, плюхнувшись на диван, майже миттєво засинаю з повною головою тих самих думок...

Прокидаюся від тихого гулу чийогось телефону. Схоплююся й виявляю, що це не мій. Стіни тонкі — можливо, у сусідів. Але заснути вже не можу, хоч як намагаюся. Голову знову штурмують думки про неї.

Підводжуся й іду до вікна. Довго дивлюся в ніч. А потім знову не витримую — зриваюся до неї.
Байк, швидкість, ідеально чисті дороги — і за лічені хвилини я вже біля лікарні. Скидаю шолом, озираючись на світанок, що поволі сіріє. Я виспався? Ні. Але в мене ще буде час. Головне, щоб він був у неї.

У лікарняних коридорах панує тиша. Лише зрідка десь чую шурхіт. Біля її палати спершу прислухаюся, а тоді обережно натискаю на ручку дверей. І одразу зустрічаюся поглядом із парою красивих очей. Це трохи несподівано для мене. Проте я всміхаюся їй, радіючи що дівчина при свідомості...