16. Наслідки

ЮРІЙ

Я залишаюся біля неї ненадовго. О десятій усе-таки маю бути в столиці на огляді території. На годиннику майже п’ята ранку. Та вийти з палати для мене — однаково що покинути її. Але виходжу...

У коридорі натикаюся на лікаря, який різко звертає до кабінету, куди явно не збирався заходити. Складається враження, що він сахнувся мене, мов власної смерті.

Мимоволі затримуюся під дверима, та, зважаючи на його поведінку, здогадуюся, хто до цього доклав руку. Батько, певно, думає, що його слово — закон… Помиляється. Останнє слово залишиться за мною.

Більше не затримуюся — прямую до виходу.

Дорогою заїжджаю на заправку. Поки чекаю на каву, перевіряю вхідні листи на пошті та повідомлення в месенджері. Серед комерційних листів знаходжу приватного відправника з підписом «Мир», а в месенджері — кілька непрочитаних повідомлень від Ані, Пашки та матері. Відкриваю останнє.

«Юра, батько хвилюється. Де ти зараз? Відгукнися».

Повідомлення надійшло о третій ночі.

Чудово. Тепер я маю звітувати за кожну прожиту годину. Може, ще й погодинний звіт надсилати? З геолокацією, фотографіями та підписом відповідальної особи?

— П’ята колонка, дев’яносто п’ятий. І американо без молока, — кажу касирові.

Чекаю хвилину, забираю каву й повертаюся до машини...

На об’єкт приїжджаю майже вчасно. Усі на місці, Арсен із Маргаритою теж. Забираю в неї планшет із проєктом, який знаю напам’ять, і вдаю, що уважно вивчаю креслення. Десь киваю, комусь відповідаю на автоматі. Хочеться якнайшвидше закінчити й зникнути з чужого міста.

Чую дзвінок телефону в кишені, і на мить мені здається, що це єдине, чого я чекав.

Дістаю його, сподіваючись побачити ім’я лікаря, але на екрані висвічується незнайомий номер. Не думаю — перепрошую, посилаючись на терміновість дзвінка, і відходжу на кілька кроків убік, приймаючи виклик.

— Юрію… — Голос батька звучить неприродно спокійно. І без привітання, а це завжди гірше за крик. — Я ж чітко просив тебе не лізти зі своїми розслідуваннями, поки триває моя виборча кампанія.

— А я чітко дав зрозуміти, що не збираюся сидіти склавши руки, поки хтось зачищає сліди. І твої вибори тут ні до чого.

— Юро! Ти навіть не знаєш, у що лізеш і кому переходиш дорогу!

Він стриманий, але вже на межі.

— То, може, поясниш? Чи знову вирішиш, що простіше тримати мене подалі від справ, які тебе не стосуються?

На тому кінці слухавки важке дихання. На мить навіть уявляю його обличчя: складка між бровами й погляд, спрямований кудись углиб міста.

У подібному випадку з іншими, я б вимкнув телефон, але не цього разу. 

— Де ти зараз?

— Виконую твої накази: на об’єкті, — іронізую.

Кілька секунд тягнеться в’язка тиша, а потім:

 —Після — чекаю тебе вдома.

Мимоволі перевожу погляд на Арсена, який біля моєї автівки вдавано байдуже вивчає екран свого ґаджета. Невже він і справді не встиг доповісти батькові про мою присутність на огляді території? Проте в голові виникає інша думка: схоже, розмова вдома буде цікавішою за будівництво.

Ще годину я змушений товкти підборами землю, вдаючи небайдужого керівника. А потім сідаю нарешті в авто й без тіні сумніву та зволікань тисну на газ...

Дорогою знову беру телефон і набираю Мирона. Цього разу він відповідає майже одразу, та замість привітання лунає не властива йому іронія:

— А я вже подумав, що вам, Юрію Валентиновичу, результати не потрібні.

На тлі чую, як закипає чайник. І ще кілька звуків — хтось човгає ногами. Отже, Мирон удома й не сам.

— Учора не зміг приїхати. Пробач. У тебе щось є?

— Я зрозумів, коли прочитав твоє повідомлення, якого не було.

Схоже, він чекав на мене довше, ніж потрібно.

— Я хотів попросити тебе відкликати… кхм, моїх «охоронців». Не те щоб вони мені заважали, просто… керують системою, коли я… не при кермі. — Останні слова вимовляє з особливим наголосом.

Чорт. Не можу сказати, що не здогадувався: батько має довгі руки, коли йому це потрібно. І якщо він узявся за Мирона, то, можливо, ми справді комусь заважаємо. Головне, щоб це не була звична татова манера все контролювати.

— Вони не мої. Але зроблю все, щоб не набридали.

На тому кінці на кілька секунд западає тиша, а в моїй голові виникає образ предка.

— Гаразд… — протягує Мирон. — Скажи, я хоч можу спокійно спати?

Кидаю погляд на годинник. До розмови з батьком ще достатньо часу. Але тут мене прострілює наступна думка: головне, щоб «охоронцями» Мирона не виявилися люди того, хто так наполегливо намагається стерти Знайду з його системи.

А це цілком можливо.

Чорт…

— Сьогодні. О дев’ятнадцятій. На нашому місці. — Натякаю на зустріч, навмисне не називаючи адреси. Завершую виклик, зиркаючи в дзеркала. За мною жодного хвоста. Та тепер питання не в тому, чи стежать за мною. Питання в тому, скільки ми ще можемо говорити відверто, перш ніж хтось вирішить змусити нас замовкнути.

На в’їзді до міста затори. Вимушений довше стояти, ніж рухатися, постійно тримаючи ногу на гальмах. У голові — майбутня розмова та її фінал, який не обіцяє миру. За інших обставин я б пішов на компроміс, але є одне «але»: дівчина не має постраждати.

Біс… Хто вона? Кому перейшла дорогу?!

Паркуюся на вільному місці під під’їздом, коли чую короткий звук сповіщення. Швидко дістаю телефон. І видихаю — від Ані…

— Потім, Аню… Потім, — ховаючи ґаджет у кишеню, рушаю до під’їзду.

Ліфт ніби чекає на мене — важкі двері розсуваються трохи загальмовано. На восьмий підіймаюся дещо нервуючи. Біля дверей даю собі можливість видихнути. І лише потім тисну на дзвінок двічі, коротко. Відчиняє мама. За її спиною — батько. Стоїть біля широкого вікна, тримаючи руки в кишенях штанів. Мимоволі впізнаю в ньому себе — я справді батьків син…

— Нарешті… — Він повільно обертається.

— Це ти приставив охорону до моєї людини? — задаю тон розмові з порога. Проходжу до квартири й зупиняюся посеред вітальні.