11. Без змін

Сьогодні від самого ранку я в офісі. Наради директорів, дзвінки, онлайн-переговори від імені батька не затьмарюють думку про неї. І дзвінок Пашки не є виключенням. Та друг тисне на нерви більше ніж одночасне вирішення усіх нагальних питань.

— Юр. Ти знову ночував у неї, так?.

Кидаю на Пашу погляд.

— Це так помітно?

— У тебе синці під очима, друже... 

— Можливо…

— Юр, скільки діб минуло, як вона без свідомості?

П'ятнадцять. Минуло п'ятнадцять повноцінних діб, відколи я її знайшов... А пам'ять і досі тримає усе, до останнього...

—Ти реально думаєш, що чекати біля її ліжка, доки вона не розплющить очі, це єдине правильне рішення?.. — він гне голову. — Ти ніби одержимий нею...

Пашка відхиляється від столу, й якийсь час у моніторі ґаджета я бачу лише його плече.

Розумію, що розмова не клеїться. Він щоразу мені дає знати, що вона не з наших, а я щоразу заперечую.

Набридло.

Вирівнююся. Спина болить від тривалого сидіння в кріслі, але знаходжу сили підвестися.

У кишені дзвонить інший телефон і я тактовно прощаюся з другом. Відповідаю на дзвінок Мирону, який займається питанням пошуку її знайомих через інтернет. А ще, він єдиний, кого ця дівчина так само хвилює, як і мене.

— Юра, як твоя Знайда?

— Без змін. Учора вдень нібито був незначний стрибок на кардіограмі. Але зовні… фарфорова лялька, — відказую.

— Тут... справа нездорова. — він на мить затримує дихання. — Її фото стерли. Хтось лізе в систему й чистить пошуки. І це вже не вперше.

Чорт... Пришвидшую крок до виходу з кабінету, підхопивши піджак зі спинки крісла відвідувача.

— Чому мені не сказав раніше?

— Думав, що це збій.

— Ти можеш це обійти? — запитую, зупиняючись на порозі з поглядом на Арсена, який явно йшов з кавою до мене.  Беру паперовий стаканчик з його рук, поглядом запрошуючи на вихід із офісу.

— Працюю над цим, — Мирон важко видихає. Чую, як торохтить під ним крісло по підлозі.

— Тримай мене в курсі.

«Не сумнівайся» ще лунає у слухавці, але я вже ховаю телефон до кишені.

Дорогою до автівки даю розпорядження Арсену поставити охорону біля дверей її палати. Про всяк випадок. Я не знаю, куди думати, та перестрахуватися не завадить. Також диктую йому номер телефону і адресу своєї людини. Пояснюю проблему, яка виникла. Він обіцяє підключити своїх людей до пошуку того, хто чистить сліди.

Недовгий шлях додому дивлюся у вікно, як місто пливе кудись назад. Не згадую — воно саме лізе в голову. Її холодні пальчики. Те, як вони були зігнуті. І те, як могли б торкатися моїх. Уява рулить не туди, і я зганяю мару кліпанням. Вона — повнолітня, але не моя. Або моя… але лише як Знайда.

В квартирі одразу йду до ванної кімнати... На душ немає сил. Проте кілька хвилин у гарячій воді в ванній розслабляють м'язи і навіть заспокоюють нерви. Світло трохи тисне на очі, й вони заплющуються самі. Я майже піддаюся цьому, мимоволі задаючись питанням, що б вона у цей час робила, якби була при свідомості? Де б проводила час? З ким спілкувалася? 

Та над вухом раптово гримить телефон. Звук, який готовий жбурнути об стінку навпроти… І який однаково сильно змушує підірватися, і вкотре переконатися, що це не з лікарні.

— Так, батьку? — вмикаю гучний зв'язок.

— Пам'ятаєш про проєкт? Завтра в столицю.

— Пам'ять ще поки при мені, — видихаю. Я міг би й відмовити, але це єдиний вихід не поїхати головою.

— Це добре... Як дівчина?

Повторюю ті самі два слова, які за день приїлися:

— Без змін.

Він мовчить. Довго. Поки я міркую, що варто було б сьогодні поспати. А потім вимикається. Без слів.

Підіймаюся з ванни, кидаю рушник на плечі і йду на кухню. Я в квартирі сам, мене все одно ніхто не бачить. Відчиняю холодильник, беру йогурт, вливаю в себе й викидаю пляшку до сміття. Маю дві години на сон, а після — до неї...

Коридор лікарні зустрічає мене тихим поклацуванням чогось. У попередні дні такого не було. Одразу бачу Петра Олексійовича. Не бачив його більше тижня, можливо, був у відпустці, а можливо, це просто неспівпадіння. Він виходить з того самого кабінету чергового лікаря. І знову вдає, що не впізнає мене. Або не бачить. 

Підходжу.

— А, Юрію Валентиновичу? — всміхається мені. Тисне руку. — Вітаю...

Так і хочеться запитати «з чим». Але питаю інше:

— Є якісь прогнози щодо стану дівчини?

Він повільно підіймає голову. Дивиться виключно в очі. А потім підтискає й так стиснені губи, ніби стримуючись від якогось виразу.

— Без змін, Юрію Валентиновичу... Ми спостерігаємо позитивну динаміку щодо роботи серця, але свідомість поки без змін.

— А препарат?

— Препарат? Який препарат, Юрію Валентиновичу?

— Ін'єкції, які я привозив вам? Ви мені давали назву і адресу аптеки ще на початку її лікування. 

— Пробачте, та... — він запинається. Видно, як обдумує сказане мною. Його обличчя поступово видовжується.

Я вперше розумію, що лікар його не отримував. Бляха...

Називаю назву і день, коли його привіз. Але імені медичної сестри я не знаю, добре пам'ятаю, що вона була без бейджика.

Він зривається вглиб лікарні. Роблю крок слідом, але... зупиняюся. Висновок настільки очевидний, що навіть питати про це зараз не варто. Зуби стискаю, до болю в щелепі, руки уже не в стані тримати в кишенях, лише стежу поглядом за його спиною, поки сам не зникає за кутком.

Іду до неї, плутаючись у думках, як у павутинні. А зайшовши в палату...

Сідаю... У те саме крісло навпроти тих самих моніторів. Дівчина лежить переді мною така ж, як усі ці п'ятнадцять днів. Бліда. Тиха. Непристойно спокійна для людини, через яку я вже майже розучився спати.

Беру її ручку так само обережно, у свою долоню. Ледь стискаю пальці. Знову притуляюся губами...

— Привіт? — спрямовую тепло свого подиху на її холодні пальчики. Ніби це може зігріти її. А вона візьме й розплющить очі просто зараз.

— Нічого не хочеш мені розповісти?.. Що б ти сказала, якби я запропонував тобі власне життя?.. Скажи хоч щось, тільки не мовчи, чуєш?..