1. Знайда

Підриваюся мов ошпарений. Стегно пече від удару, але байдуже — минеться.

​Двома руками розгортаю кущ сухої трави. Дівчина. Молода, вродлива. Без натяку на життя.

​Падаю на коліна поруч із нею. Пальці зрадливо починають тремтіти, поки я шукаю пульс на її шиї. Шкіра... ніби тепла. Сам пульс не прощупується.

​— Паш, сюди! — гукаю. Горло дратує сухий пиловий клубок та я на те не звертаю.

​Він підбігає, заглядає з-за мого плеча. Свистить.

​— Вона хоч дихає?

​— Не знаю. — Чорт, мене пробирає тремтіння до кісток, холодний піт липне до спини.  Я вперше не знаю, що робити.

​— Зачекай... Ось, приклади до рота, — Пашка тицяє мені дзеркало відкручене з мого мотоцикла. Метал гарячий, дзеркальна гладь вкрита пилом. — Баба моя так діда перевіряє.

Наспіх витираю його об джинси.

​— І як дід? — Бляха, тут не до сміху, та я намагаюся не втратити голову.

​— Дякує, зрідка.

​Пашкова балаканина звучить наче крізь вату: «Знати б, звідки вона тут... До міста кілька кілометрів...».

​Я намагаюся втихомирити галоп власного серця, вдихаючи розпечене, запилене повітря раз по раз. Прикладаю скло до її губ.

​Дзеркало ледь помітно пітніє.

​— Паш, викликай швидку! І поліцію! Чорт...

​Скидаю з себе куртку. Підкласти під голову? Ні, не наважуюсь: якщо ушкоджений хребет, рухати не можна. Масаж серця... не впевнений, бляха!.. Залишається лише чекати приїзду швидкої.

​Кидаю погляд на Пашку — він говорить з оператором, пояснює. А в мені ніби пружинку хтось завів — стояти на місці не можу! Фотографую дівчину на телефон. Закидаю знімок у місцевий інфо-канал, підписую: «Знайдено дівчину без свідомості біля траси. Хто впізнає?»

​Смартфон одразу вибухає лайками та пустими коментарями, але її ніхто не знає.

​Вдивляюся в її обличчя: повні губи, світле волосся, густі вії, брови... як розгорнуті крила чайки. Н-не знаю. Не бачив!

​Біла сукня з відкритими плечима, де жодного синця.

​Пашкин голос з-за спини не додає оптимізму:

​— Скоро будуть. Але... Нас тепер будуть питати...

​— Це не головне — вона надто молода!.. Господи, невже вона взагалі повнолітня?

​— Чого тоді тут? Тут не гуляють! Тут смітник за п'ятдесят метрів звідси! Тут лише такі безголові, як ми... гарцюють.

​Ми переминаємося з ноги на ногу ще кілька хвилин. Я перший не витримую:

​— Паш... Ти тут часто. Ніколи раніше не бачив?

​— Ні. Але вона мені на когось схожа.

​— На кого?

​— Не впевнений... Можливо, на актрису... — він вкотре придивляється до неї. — Мабуть.

​Якщо так, буде легше впізнати.

Звук сирен долітає зі сторони міста. Озираємось. За кілька секунд видніється швидка. За нею — поліція.

​Відводжу очі від дівчини лише на мить — побачити ту черепашу швидкість медиків і двох трутнів у формі.

​— Барський. Знову байк гробиш?

​— Краще байк, ніж чужі життя, — відказую, не звертаючи уваги на їхні міни.

​Її кладуть на ноші. Мене відкликає поліцейський.

​Протоколи, свідчення... Все відбувається дуже швидко і водночас сам час ніби протестує — тягнеться, як гумка.

​Я мимоволі слідкую за людьми у червоно-жовтій формі. Бачу, що відбувається у їхній машині: як готують дефібрилятор, лікар двічі тисне на грудну клітку, під'єднують крапельницю.

​Жива...

​Двигун швидкої заводиться. Прошу дозволу відійти дізнатися, у яку лікарню її везуть. Поки поліцейський киває, я вже біля кабіни водія.

​— У четверту, — звучить його відповідь.

​Майже біля батькового офісу.

​Не видихаю — на душі якесь дивне відчуття провини. Але я беру себе в руки — повертаюся далі підписувати власні свідчення... А після — їду додому. Не щоб видихнути. Переодягнутись, і знову за кермо, тільки тепер в авто. Сам не розумію навіщо, та просто знаю: залишити її там не можу.