Глава 3

- Я вино не п'ю, дякую, - кивнула Люба, піднімаючи халат і кинувши на незнайомця швидкий погляд.

Власник приємного голосу виглядав не менш приємно і навіть симпатично. Високий темноволосий і широкоплечий чоловік у діловому костюмі був цікавим і притягував до себе якимось тваринним магнетизмом. Карі очі здавались трохи примруженими, губи викривлені в ледь помітній усмішці, а на вилицях з легким роздратуванням грали жовна.

Не сподобалося чути відмову.

Що ж, Любі зараз на його почуття, та й на нього самого було глибоко начхати. Чи мало гарних мужиків по землі ходить? То що ж на кожного вішатися? Та й не хотілося. Зовсім нічого і нікого не хотілося. Мирослав усе бажання відбив. Адже вона щиро вважала їхні стосунки перспективними, думала, що її кохають, і розуміти, як сильно помилялася, було боляче та неприємно. Тож на незнайомця дівчина просто не звернула особливої уваги. А тому, зібравши волосся в хвіст і поправивши одяг, вибачилася та пішла з балкона, задумавшись настільки, що дорогою зіштовхнулася з ректором інституту.

От тільки випадковий знайомий її помітив. І зацікавився. І рудим блискучим волоссям, яке захотілося намотати на кулак, і повними грудьми, вид на які відкривався, коли дівчина нагиналася, шукаючи ґудзики, і стрункими ніжками, які відразу захотілося розвести…

- Хто вона? – кивнув чоловік, до якого прямував сам ректор.

- Коваленко? Так асистент на кафедрі мікробіології, - відповів чоловік, упіймавши важкий погляд друга, очі якого вже загорілися. – О, ти це кинь, Вікторе. Дівчат мені не псуй, і так відповідальних з вогнем не знайдеш, та за таку зарплату. Робота не повинна страждати.

- Почекає твоя робота, нікуди не дінеться, - насупився Віктор і буквально рикнув на друга. - Чи вона вже під тобою була?

- Не була, - піджав губи ректор, хмикнувши, і хитро посміхнувся. - Та тільки тобі на цьому полі все одно нічого не світить.

- Це чому ж?

- Вона по вуха в нашого професора закохана. Ходить за ним хвостиком.

- Значить, перестане, - гаркнув Віктор, запалюючи цигарку.

- Надто самовпевнено. Зуби обламаєш, - похитав головою ректор, дивуючись такій незламній впевненості друга. - Сперечаємося, що вона тобі не дасть. Парі?

- Не маленький уже, щоб на баб сперечатися.

- Боїшся програти?

- Ні, Макс, на майбутніх дружин парі не укладають.

- Дружин?! Чи не надто далеко заглядаєш? Ти бачив її перший раз!

- А мені достатньо, - хмикнув Віктор, затягнувшись цигаркою.

- Ти ненормальний, - усміхнувся Максим Горський, хитаючи головою. - Хіба можна людину пізнати за кілька хвилин.

- Чому ж не можна? Не такі ми всі загадкові, як іноді хочемо здаватися. У мене фетиш на рудих, тож тут все сходиться. Фігурка у неї чудова і розтяжка теж, це я вже бачив, поки вона гудзики діставала, - почав перераховувати чоловік, загинаючи пальці. - Асистентом на кафедрі працює, не розфуфирена і силіконом не пахне, значить – мізки є, не за розмір грудей тут місце займає. За професором твого інституту бігає, отже, за грошима не женеться і в людях внутрішні якості цінує, вже нам с тобою відомі зарплати в цій богадільні. На мене не вішалася, значить, вірна і не повія. І тобі досі не дала, а це, вважай, найголовніший показник гідної жінки.

Зізнатися, спочатку ректор почервонів і роздувся, обурюючись на правду, але потім, подумавши, розсміявся і визнав правоту друга.

- Гаразд, згоден, дівчинка вона гарна. Тільки ти її не ображай.

- Не ображу, – кивнув Віктор, кинувши недопалок і загасивши ногою. – Тільки й ти зваж, полізеш до неї – і грошей не побачиш, зрозумів? Жодних тобі прибамбасів і спонсорів більше не буде.

- Зрозумів-зрозумів! Твоя, значить твоя, - піднявши руки, посміхнувся ректор, важко зітхнувши і подумки пожалівши дівчинку.

Віктора Олександровича Бондаренка він знав уже давно, а тому розумів, якщо чоловік щось вирішив – йтиме до кінця. Тож Мирославу Іллічу він міг лише поспівчувати. Хоча це йому не допоможе. Віктор завжди домагався бажаного, незважаючи на обличчя, обставини та звернуті шиї. У буквальному значенні слова. Всілякі про нього ходили чутки. І те, що капітал чоловік сколотив не зовсім легальним та законним способом, що шантажем не гидував, що конкуренти його зникали безвісти, чи кістки ламали дуже вчасно. Та що тільки не говорили люди… правда недовго.

- Ну що, підемо підписувати папери? – кивнув Горський, важко зітхнувши.

- Так, вже час, - глянувши на годинник, промовив Віктор. - А заразом розповіси мені більше і покажеш справи дівчини і того професора. Коваленко кажеш, хм, а звуть як?

- Любов Андріївна.

- Любов... та це ж, рахуй, доля, - хижо посміхнувся мисливець, уже обравши жінку своєю здобиччю.

                                          ***

Найгірше у цей день було саме Надії. Алкоголь вона переносила нормально, але ті коктейлі зі спиртного, що змішувала напередодні, виявилися надто термоядерними. Так що відлежатися було необхідно, до того ж робота дозволяла – Надя займалася перекладами текстів, редактурою та вичиткою, а працювала вдома, фрілансером. Тому в цей день трохи пожаліла себе, тим більше, що продуктивної праці в її стані не передбачалося точно. Ось тільки сон не йшов і, коли дівчині стало надто сумно і тоскно, вона набрала номер чоловіка, співчуття якого потребувала і від кого чекала допомоги.

- Привіт, коханий, - посміхалася Надія у слухавку, відчуваючи чергову хвилю нудоти. - Я скучила. Жахливо почуваюся…

- Крихітко, я дуже радий тебе чути, але зараз не маю часу на розмови. Пройдись по магазинах і купи собі щось солоденьке, і відразу стане легше. Гроші скину на рахунок. Все, потім побачимось. Після роботи забіжу.

Слухаючи гудки і дивлячись здивованим нерозуміючим поглядом на телефон, жінка кусала губи. Адже це не вперше, коли він відмахнувся від неї або просто відкупився... Ні, дурниці те все! Може, у людини роботи повно, їй ніколи, а Надя зі своїми проблемами лізе. Усе ця Вірка, мізки запудрила, зерно сумнівів посадила! А з Михайлом у них все гаразд! І він її кохає! Інакше бути не може!