Глава 2

Ранок для дівчат видався не солодким. Голова гуділа у всіх, хоч і різною мірою, і настрій був відповідним. Але ніхто про проведений вечір не шкодував і кожна розплющила очі у себе вдома, а це вже було непогано.

- Тільки не знову, - хриплим голосом простогнала Віра, коли, розліпивши очі і все ж таки зберігши зір після випитого алкоголю, побачила знайому темноволосу голову на подушці.

Ханжею жінка не була і зовсім не тому засмутилася, що переспала з чоловіком, до речі, дуже симпатичним. Шкодувала вона лише про те, що не пам'ятала, відчула задоволення чи ні – надто розпливчастими були спогади. Тим не менш, Віра давно вже була не дівчинкою, часи сорому і бажання жити «правильно» минули, і зараз вона все більше говорила те, що думала, зважала на власні потреби, жила для себе і любила в першу чергу себе.

Та й кого ще їй любити? Батьків уже давно не було, Алекс її любові не потребував, і навіть собаку вона собі завести не могла, тому що вигулювати її було б нікому. Ось так от іноді життя складалося, коли і досягла всього, і мрію здійснила, і гроші рахувати перестала, а поділитися радістю нема з ким.

- Вставай, Кір, - зітхнула Віра, поплескавши по плечу сонного чоловіка, того самого, якому вона іноді дзвонила, коли аж надто нестерпно ставало і хотілося людського тепла, ніжності та ласки.

Це було взаємно зручно і не обтяжувало зобов'язаннями – лише секс та нічого зайвого. Обоє розуміли правила гри та були задоволені одне одним. А в ліжку так і зовсім добре підходили один одному. А більшого Вірі від нього не треба було.

- О, уже ранок, - потягнувся красень, подібно до кота, натягуючи м'язи, наче струни, і повільно повертаючись у ліжку обличчям до жінки, надто задоволено посміхаючись. – І, сподіваюся, воно буде добрим.

Віра хмикнула, глянувши на годинник і закусила губу. Бо, якщо подумати, не таке сильне в неї похмілля, можна трохи і поніжитися в ліжку.

- Тільки спочатку в душ, - посміхнулася у відповідь

- Хочеш сказати, спочатку ми це зробимо у душі? - посміхнувся Кирило, потягнувши простирадло і відкриваючи вельми спокусливий вид на гострі вершинки грудей…

                                          ***

На радість Люби, жінка похмілля переносила не набагато гірше, бо роботу ще ніхто не скасовував. А числилась вона на посаді лаборанта та асистента кафедри мікробіології, і саме зараз працювала над дисертацією, вивчаючи вплив препаратів на мишей. Робота виявилась цікавою, та й пропускати було небажано.

А ще саме тут Люба зустріла чоловіка, від якого вперше втратила голову.

- Здрастуйте, Любов Андріївно. Ну, як вони? – нахилившись над клітками, роздивлявся мишей невисокий худорлявий професор кафедри мікробіології Мирослав Ілліч. – Потрібно записати дані та погодувати їх. Займіться, будь ласка.

На жаль, Люба навіть рота розкрити не встигла, щоб привітатися, як чоловік уже попрямував одягати білий халат і налаштовувати мікроскоп.

О, останній рік вона вже була готова розбити цей чортів мікроскоп і згодувати мишам стрихнін. Та вона багато на що готова була піти, щоб завоювати його увагу хоча б на годину. Люба навмисне не витирала лінзи на мікроскопі - мстилася гидкому предмету в приступі ревнощів. Але, коли задумалася про те, щоб одягнути костюм мишки і спокусити професора, зрозуміла, що дійшла до ручки.

- Ну, чого стоїте? Час працювати! – кинув чоловік… і поплескав дівчину по плечу.

- Добив, - кивнула Люба власним думкам, що, не дивлячись на похмілля, були набагато яснішими, ніж колись.

Вона знову глянула на Мирослава Ілліча, якого все ще називала по батькові, хоч і вважала стосунки близькими. І справа виявилася не у віці, хоча він і був набагато старшим за Любу. Ні, чоловік чомусь так дивно і осудливо на неї дивився, коли вона дозволяла собі фамільярності, що їй ставало незручно і соромно. За що? Люба сама не розуміла, адже сексом він з нею займатися не гидував. Але списувала ці дивацтва на аристократичне виховання - тут був явний перегин. Вже вона добре запам'ятала перші спільні трапези, які, до речі, дівчина швидко звела до мінімуму - аж надто неприємно їй стало слухати зауваження з приводу неправильно складених серветок. І це вона про столові прибори ще не згадала.

І тепер, розглядаючи худорляве тіло, гострі плечі та лікті, класичну зачіску і гладко виголене підборіддя, не могла зрозуміти, чому, захопившись Мирославом, як ученим, вона захопилася ним, як чоловіком. Так сильно, що закохалася по вуха і навіть завоювала його увагу. А їй так хотілося, щоб хтось завоював її саму, звернув на неї захоплений погляд, захотів її підкорити.

- Любов, годі зволікати, час іде, - знову нагадав їй про обов'язки професор своїм тонким і чомусь дратівливим голосом.

- Чому ти ніколи не називаєш мене на ім'я? - раптом обернулася жінка, насупившись і залишивши офіціоз.

- Вибачте? – не розуміючи, кинув Мирослав Ілліч.

- Вибачаю. Так чому? Ми ж навіть сексом вже не раз займалися? То чому ти досі мені викаєш?

- Ви хочете обговорити це в присутності них? - роздратовано і зухвало промовив професор, демонстративно показавши рукою на мишей.

У цей момент Люба навіть рота непристойно відкрила, не знаючи, що відповісти. Та й що тут відповіси, коли миші слухають...

- Мені треба подихати свіжим повітрям, - видавила Любов, яку з лабораторії наче вітром здуло.

І хотілося жінці плакати, та тільки чомусь такий сміх розібрав, що коли вона дійшла до тераси на даху, ледь з ніг не звалилася – коліна тремтіли, а дихання перехоплювало. От і оступилася трохи, ледь утримавшись за ручку дверей і злегка вдарившись об стіну головою. Шпилька хруснула, випускаючи кучеряве руде волосся на волю, а тканина халата, що зачепилася об одвірок, тріснула, і гудзики покотилися по землі.

Опустившись на коліна і так само сміючись, Люба збирала білі кільця і оглядала безнадійно зіпсовану річ. І чому навіть це її не засмучувало?

- Потрібно пити частіше, - посміхалася дівчина, знявши халат і кинувши його через перила, об які сперлася і підставила обличчя такому приємному прохолодному вітру, щурячись від задоволення.