Від гучної музики в клубі закладало вуха і слова було практично не зрозуміти, тому дівчата звикли бронювати особливий столик, який називали своїм, де гриміло не так сильно, можна було поговорити, та й вид на симпатичних чоловіків біля барної стійки відкривався відмінний. Тут подавали смачні коктейлі та грала пристойна музика, а головне, можна було потанцювати та познайомитися з привабливими чоловіками, один із яких якраз рушив до дівчат із-за сусіднього столика.
- Приємного вечора, любі красуні. Дозвольте познайомитись, Олег, - галантно вклонився вельми симпатичний кавалер, посміхаючись на весь зубний ряд і пожираючи очима жінок. І навіть дозволив собі поцілувати ручку блондинки з апетитним третім розміром, що особливо сподобалася йому. - Дозвольте пригостити вас коктейлями за нашим столиком і дізнатися ваші прекрасні імена.
- Віра, Надія, Любов, - усміхнувшись і кивнувши убік подруг, відповіла білявка, дивлячись у вічі хлопцеві, з обличчя якого повільно сповзала посмішка.
- Могли б і просто відмовитись, - роздратовано пирхнув чоловік і подався назад за свій столик, морщачи ніс.
- Надь, ну от скільки разів говорила, ти хоч скорочуй, або порядок імен міняй. Такого мужика злякала, - закотила очі Віра, потягуючи коктейль під тихий сміх Люби.
- Та якось саме вирвалось, за звичкою, - усміхнулася Надія, якій зовсім не було шкода.
Не було в неї сьогодні й бажання фліртувати, намагатися сподобатися, адже не вільна, був у неї чоловік. Ну як був… належав згідно із законом він своїй дружині, але в неї бував регулярно. Казав, що любить, від дружини піде і, взагалі, вона в нього одна єдина. Щоправда, останнім часом вірилося важко, та й бридко стало. Неправильно. І чи почуття вистигали, чи розуму додалося і очі розплющилися, а тоскно на душі було все більше і більше.
- Ну, чого ти засмутилася, подумаєш, ще не вечір, хтось та підійде, - відмахнулася Віра, пирснувши і підморгнувши. - Он їх скільки, дурнів не дефіцит.
- А я не хочу дурня, я нормального хочу, - похмуро посміхнулася Надія і зітхнула.
- А, ну так жоден нормальний із твоїм Пупсиком миритися не стане. Тож якраз дурнів шукати і треба.
- Не називай його так, - закусила губу Надя, схрестивши руки на грудях. Образилася.
- А як ще мені цього Михайла називати, якщо він тобі вже рік мізки пудрить! На двох стільцях сидить і у вус не дме! А ти все це терпиш!
- Він обіцяв, що ми будемо разом. Міша кохає мене! Тобі не зрозуміти.
- Куди вже мені, - закотила очі Віра, хитаючи головою і думаючи, що жіноча наївність іноді межує з дурістю. Та й прикро було, причому за себе теж. Чого це їй не збагнути? Ще й як Віра розуміла і тому вдвічі болючіше було.
- От побачиш, ми обов'язково будемо разом! – войовничо видихнула Надія.
- Надя, та не ний уже, ну скільки можна?! Одружений він, безнадійно і остаточно. І від дружини своєї не піде, тут і дурню зрозуміло. І вистачить слухати ці обіцянки! Ти – коханка для нього, не більше.
- Навіщо ти так? - охнула Люба, кинувши зляканий погляд на подруг.
- Та тому що вона осліпла! Скільки можна терпіти? – обурилася Віра, дивлячись на найближчих подруг.
- Скільки треб…, - мало не ляпнула Надія, але вчасно схаменулась. - Наодинці коханою не стати, сама знаєш. Я не така сильна, мені кохання хочеться і щастя.
Тут Віра зітхнула. Сильна. А то як же!? Просто вигризати у цьому світі все доводилося. От і гризла. Спершу граніт науки, потім стартовий капітал, потім салон відкрила. Тепер ось вона, бізнес-вумен. А особистого щастя – нуль.
- Усім хочеться, та звідки ж стільки взяти? - усміхнулася Віра і зажурилася, сама ж не без гріха. А найбільший, як відомо – боягузтво. Отож і вона боялася. Любила і боялася. А тому мовчала.
- Сама коли йому скажеш? - зітхнула Люба, потягуючи коктейль.
- Не знаю... ніколи, напевно, - нервово посміхнулась Віра, мріючи опинитися в далекому вчора, адже там було таке чудове завтра.
Не просто так вона боялась. З Олександром, чи Алексом, як любила його називати жінка, вона була знайома з дитинства. З дитинства і любила, і навіть якось сказала про це. Та тільки нічого хорошого з того не вийшло, і згадувати особливо не хотілося. Натомість друзями вони були досі і навіть близькими. От і боялася Віра злякати, і в його обличчі навіть друга втратити, а тому й задовольнялася малим.
І якось спохмурніли обидві дамочки і обидві глянули на третю подругу, сподіваючись почути хоч щось приємне.
- Що? – забарилася Люба, стиснувшись, наче миша в кутку.
- Ну хоч ти порадуй, - усміхнулася Надія, відкинувши біле волосся і поправивши коротку сукню. - Що там у тебе з тим професором?
- Та як сказати, - знизала плечима дівчина і натягнуто посміхнулася.
- Та вже як є - розсміялася Віра і головою похитала. – Але якщо хочеш, можеш, як завжди, збрехати.
Люба в цей момент кинула зацькований погляд на подруг і навіть почервоніла, майже злившись зі своїм зібраним у пучок рудим волоссям.
- Так помітно?
- Ще б пак. Брехати ти ніколи не вміла, - посміхнулася Віра, підморгнувши.
- Ну і гаразд, - раптом видихнула Люба, відкинувшись на спинку крісла і розслабившись. - Ніяк у нас. Каже, що я – молодчинка, а сам колбочки свої перебирає, місяць уже на мені не лежав. Якби міг, уже б їх усіх перетрах.в Гад! Ні заміж, ні у ліжко, моральний імпотент!
Зізнатися, навіть якби старалися дівчата, все одно б не змогли стриматися, а тому просто вибухнули щирим, чистим сміхом, так емоційно прозвучала тирада Любові, завжди спокійної, тихої дівчини.
- Я так розумію, у нас усіх є привід нормально випити? - махнула рукою офіціанту Віра, все ще сміючись і прибираючи чорне волосся за вуха. До попойки готуватися потрібно, негарно буде, якщо її новомодна стрижка в салаті потім валятиметься.
- О, бачу, ти налаштована серйозно, - засміялася Надія, дивлячись, як подруга набирає номер свого знайомого, домовляючись про машину. - Гаразд, приєднуюсь. Все одно завтра не на роботу.
#779 в Жіночий роман
#2859 в Любовні романи
#1367 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.09.2023