Історія у парку

....

Як було згадано раніше ми з Алісою домовилися про зустріч у парку. Це має відбутися сьогодні о третій годині дня.  І ось я іду вулицею до парку ну і звичайно що саме тоді я маю побачити  Іллю. Ну як же без цього!

- Привіт! Ти кудись ідеш?

- Привіт! Ну мабуть.

- А я тут саме звільнився! Можливо я піду з тобою?

- Ні, Ілля, вибач, але я іду на зустріч..

- Он як! Я можу запитати з ким?

- Ну можеш, звичайно!

- З ким?

- Зі своєю сестрою - Алісою!

- У тебе є сестра?!

- Так, це довга історія, вибач але я поспішаю!

- Так, звичайно, бувай!

- Бувай!

- Надіюсь ми ще...

Я не дослухала, що він там говорив, тому що я точно вже запізнилася... Так я на місці, Аліси немає, вона ще не прийшла чи вже пішла?! Гаразд, трішки почекаю! Вона прийшла буквально після п'яти хвилин.

- Привіт, Юль я вибачаюсь, що запізнилася... затрималась!

- Та нічого, я сама прийшла п'ять хвилин назад... також затрималась.

Я відчула легеньку посмішку на своєму обличчі, і Аліса це помітила:

- Чому ти так таємно посміхаєшся?

- Що? Я та ні... тобі здалося!

- Справді, ну гаразд, куди підемо?

Аліса легенько посміхнулася, мені здалося, що вона розуміє все... навіть те про що я не здогадуюсь:

- Давай прогуляємось, а там побачим!

- Ок! Я так вже хочу викласти з тобою фото в свій інстаграм.. Це ж круто - сестра! У тебе є сторінка в інсті?

- Ні! Зараз ні, я її видалила! Він у мене забирав багато часу!

- Оу, ясно!

О ні, тільки не він... чому я не сказала Аліси, щоб ми пішли в якесь кафе? Захотілося прогулятися! А він чого прийшов? Невже вирішив перевірити чи справді я з сестрою! Стоп, чому я взагалі зараз нервуюсь? Хай робить що хоче!

- Юль, ау ти де літаєш?

- А?! Я тут!

- Кого ти там побачила?

Аліса повернулася і побачила Іллю!

- А хто це милий хлопець, який так широко посміхається... тобі?

- Що? Та ні це не мені!

О, ні не кажи що ти зараз підійдеш до нас! Ні - ні будь - ласка не сюди.. Ілля!

- Юль, ще раз привіт! То це твоя сестра?

Він глянув на Алісу.

- І тобі - привіт, так це моя старша сестра - Аліса! Аліс, познайомся - це мій одноласник  - Ілля!

Я глянула на Іллю, очима наповненими незадоволенням, а він зробив вигляд ніби не помітив цього:

- Аліса! Приємно познайомитися!

- Взаємно, Ілля! 

Ну гаразд, все познайомився і іди давай... ну Ілля!!! Я була сердита на нього! Сама не розумію чому, але він точно зрозумів мене, навіть без слів:

- Ну гаразд, дівчата, не буду вам заважати, піду!

Я нарешті розслабилася, але не надовго.

- Куди, Ілля, невже ви так спішите, що не складете компанію двом милим дівчатам?

О, ні Алісо, що ти кажеш хай іде собі! 

- Ну я не впевнений, що не буду вам заважати!

- Що? Заважати? Та ні! Так, Юлько?

Аліс, тільки не чіпай мене:

- Ні, звичайно, якщо ти вільний - залишайся!

Аліса посміхнулася, а я щось не помітила в цьому нічого смішного!

- Ну тоді... гаразд, куди підемо?

Ми з Алісою перезирнулися...

- Давайте в дендропарк? Там має бути цікаво!

Мені сподобалася ідея Аліси з дендропарком і ми відправились туди... Нам було весело, навіть дуже ми каталися, веселилися, їли смаколики, дивилися на різні рослини:

- Знаєте, що дівчата, я хочу у парк! Пішли?

Ми знову з Алісою перезирнулися і з посмішкою на обличчі - згодилися!

--------

О, це був не забутній день у парку ми так насміялися, що просто не було сил навіть піти додому, але було пізно ми з Іллею жили недалеко один від одного, тому додому пішли разом:

- Ну як тобі деньок?

- О, Ілля це був дуже веселий і незабутній день, знаєш мбуть навіть добре, що ти пішов з нами!

- Справді?! А мені спочатку здалося, що ти хотіла аби я пішов.

Він став у мене на дорозі і схапив своїми руками за мої плечі, глянувши прямо в очі. Я трішки злякалася,але його карі очі запевнили мене, що нічого поганого він мені не зробить... Раптом він відчув себе не дуже зручно, відпустив мене і сказав:

- Вибач, я не знаю, що на мене найшло!

- Та ні-нічого, все добре.

Я криво посміхнулася і відчула як швидко б'ється моє серце:

- Ось ми і прийшли, дякую тобі за те, що провів!

- Та нічого, це я вам з Алісою маю дякувати за такий чудовий день, бувай!

- Так, бувай!

Я довго дивилася йому вслід, а ж доки він не зник з мого поля зору:

- Юлько, ти чого там стоїш?

Я здригнулася... обернулася і побачила маму, яка тримала в руках великий букет троянд... білі... мамині улюблені:

- Мам, я можу запитати де ви взяли такий шикарний букет? Невже кавалер?

- Ой, Юлько, біжи спати... завтра розповім!

Мама мило посміхнулася і ми пішли в дім... я довго не могла заснути, все думала про нього, про Іллю і раптом мені прийшла в голову думка про Давида, колись я так само ночами думала про нього... я не забула його? Та ні, звичайно забула, якщо навіть красивий кароокий хлопець з білосніжною посмішкою зміг змусити мене глянути на нього.. стоп! Що це за опис зовнішності, ні це не можливо, мені не може подобатися той, кого я не хотіла й знати стільки років.. гаразд час спати, цікаво ж що це за букет у мами ...