Моє шістнадцяте день народження

........

18 травня 2016 рік.... моє шістнадцяте день народження... без тата. Я як і завжди посміхаюся тільки заради мами, а мама заради мене і я це розумію. Я вирішила запропонувати Оксані прогулятися щоб хоча б трішки відпочити від цих лицемірних посмішок:

- Ооо, чудова ідея, а куди підемо?

-  Мені байдуже... куди небуть... тільки не бачити мамині червоні від сліз очі і її посмішок... я розумію це для мене, але я бачу що вона шкодує про те що зробила шістнадцять років тому!

Оксана завжди розуміла мене і завжди знала, що в такі моменти мені потрібні обiйми... мабуть саме через це ми з нею здружилися... через порозуміння.. і довіру... вона була єдиною моєю справжньою подругою.. вона знала про мене просто все... в принципі як і я про неї..

- Ну тоді пішли посидимо в кафе... відсвяткуємо твоє шістнадцяте день народження

- Пішли... Давай в оце, що поблизу нашого дому..

-  У Кафейок?!

- Так!

Як тільки ми зайшли, то відрузу за першим столиком помітили... Іллю і як на зло вільні місця були тільки біля нього:

- Оксано, пішли в інше.. тут немає вільних місць!

- Як немає, Юлько, тут наш однокласник сидить сам- самісінький, а ти кажеш... немає!

Я відразу ж хотіла заперечити і вийти разом з Оксаною звідти як найшвидше, але... вона вже сиділа навпроти Іллі:

- Юль, ти що там закам'яніла? Ходи до нас!

Як мені було не зручно іти до них... тимбільш після того що я зробила... можливо це доля дає мені шанс... вибачитися?!

- Привіт, Ілля, ми тобі не завадимо?

- Привіт, та ні сідай.

- Яка чудова атмосфера... хіба не так?

Сказавши це Оксана глянула на мене і просто очима промовила.. " давай це твій шанс":

- Ви тут поговоріть, а я піду щось нам замовлю!

Оксана швидко піднялася і вже відходячи кинула на мене свій погляд, який говорив сам за себе " я почекаю тільки швидше кажи все що маєш"... Як мені в цей момент хотілося піти звідти, але це не правильно... я маю вибачитися:

- Ілля, я хотіла б вибачитися за..

Я не встигла договорити як він промовив:

- Нічого, я розумію!

Глянувши на нього я помітила що на його засмаглому обличчі виділилая біло- яскрава посмішка.. в якийсь момент мені здалося, що у нас можливо щось і може вийти, але мої думки перервав Ілля:

- Доречі... вітаю тебе з днем народження!

- Ой, дякую... я вже й забула, що у мене свято.

Нашу розмову перервала Оксана, яка принесла нам по стаканчику морозива:

- На вулиці так жарко... чому б не з'їсти по одненькому морожинку?!

Ми з Іллею перезернулися і взялися їсти морозиво....

- Це було смачно... так Іллюшка?

Я здивувалася..з яких пір Оксана називає Іллю - Іллюшею? І чомусь відчула у собі якусь іскринку ревнощів..

- Оо, це точно у веселій компанії все смачне!

- А ти не проти, що я називаю тебе Іллюшею?

Сказавши це Оксана чомусь подивилася на мене,  а не на нього... можливо чекала моєї реакції.

- Та ні не проти, все нормально... тільки звучить так ніби ти старша за мене.

- Ха-ха, і то правда! Ну нічого я тебе так в класі називати не буду.

Ми всі засміялися, але мені здалося що я одна сміялася не щиро.. надіюсь вони це не помітили! Після розмови ми з Оксаною відправилися додому через  парк... і мабуть даремно, тому що я побачила там Давида Миколайовича... тільки не одного. Поруч з ним стояла років на п'ять старша за мене кароока  білявка з фігурою моделі, круглим обличчям і з горбатим носом. Мабуть не з бідної сім'я... одна червона сумочка, яка дуже пасувала чорному платтю і високим підборам коштувала тисяч п'ять. Мені стало в якійсь мірі дуже боляче і не приємно... я була майже впевнена, що Давид дочекається поки я закінчу школу і ми будемо щасливі... мабуть така в нас з мамою доля - нещасна!

.....

Навчальний рік у десятому класі пролетів дуже швидко...Давид далі проводив час зі своєю білявкою...тільки на уроках завжди старався мене якось зачіпити і не просто якось, а за стан... Оксана знайшла собі хлопця, тому ми з нею мало спілкувалися, мама була занята пошуком нової роботи - старий магазин у якому вона працювала вирішили знести і побудувати компанію, а Ілля.... мені здалося, він забув, що я взагалі існую... навіть коли ми залишалися удвох на чергування він вів себе як звичайний однокласник... ніби я йому і не подобалася стільки років.. до закінчення одинадцятого класу я почувала себе нікому не потрібною.. тільки мій вірний песик Барсік і звертав на мене увагу і то мабуть тільки для того щоб я його покормила!