Глава 32. Вадим

Ми в’їжджаємо в дачний масив. Сотні однакових будиночків, вузькі вулички, тиша. Я дивлюся на кожен двір, намагаюся відшукати хоч слід. Серце в грудях гупає так, що віддається у скронях.

І раптом я бачу їх. Назар веде Ангеліну. І вона… в весільній сукні. Біла, мов привид. На мить мені здається, що це галюцинація, але ні — це правда.

Мене прошиває лють. Це не вибір, не кохання — це примус. Він змусив її.

— Туди! — кричу охоронцеві, і він різко вивертає кермо. Машина з ревом виривається вперед.

Я не зводжу очей з них. Назар теж нас помічає. Він рвучко штовхає Ангеліну в машину і заводить мотор. Його авто різко зривається з місця.

— Швидше! — вигукую я. Охоронець тисне на газ, і ми мчимо за ними.

Дачні вулички надто вузькі, Назар петляє, як скажений, але ми не відстаємо. На околиці масиву дорога виходить у поле. Там я наказую:

— Підріж його!

Охоронець виконує наказ. Наш джип різко бере ліворуч, змушуючи машину Назара відхилитися. Він втрачає керування. Колеса зриваються у кювет, авто з гуркотом зупиняється в траві.

Я встигаю побачити, як дверцята відчиняються, і Ангеліна вистрибує. Вона біжить, тримаючись за поділ сукні, але нога підкошена — вона кульгає. Біг цей радше нагадує відчайдушну втечу.

Охоронець дістає пістолет і зривається до Назара. Я навіть не дивлюся, що буде далі. Мені все одно.

Я вистрибую з машини і біжу. Кожен мій крок — це гул у вухах, серце рветься з грудей. Вона попереду, така крихітна на фоні поля, у тій сукні, що здається зовсім не з цього світу.

Я наздоганяю її за мить. Вона падає на коліна від втоми й болю, а я встигаю підхопити її на руки.

— Ангеліно! — голос мій зривається, бо емоції душать.

Вона піднімає на мене обличчя, мокре від сліз. Очі великі, налякані, губи тремтять. І вона тихо каже:

— Я думала… що ми розіб’ємося…

Я пригортаю її так міцно, ніби боюся, що знову втечеш. 

— Все. Ти в безпеці. Я тут. І більше ніколи тебе нікому не віддам.

Її плечі здригаються від ридань, а я тримаю її, наче найдорожчий скарб, і розумію: у цю мить я готовий боротися з усім світом.

Я відчуваю, як її тіло здригається від ридань у моїх руках. Її сльози гарячі, вони печуть мені шкіру крізь сорочку. Я гладжу її волосся, притискаю до грудей і повторюю:

— Все… все, Ангелочок, це закінчилося. Ти в безпеці. Я з тобою.

У горлі стоїть клубок. Мене розриває від злості й водночас від невимовного полегшення. Я так боявся, що приїду надто пізно, що бачитиму її… ні, навіть подумати страшно. А зараз вона тут. У моїх руках. Жива. І, на щастя, все ще не заміжня.

Поруч у кюветі лунає крик Назара. Охоронець тримає його, наставивши пістолет. Він сіпається, намагається вирватися, але марно. Його очі горять тим самим божевільним вогнем, який і має бути в усіх одержимих.

Я знімаю куртку і накидаю Ангеліні на плечі. Вітер пробирає її до кісток, вона вся дрібно тремтить, і я готовий віддати що завгодно, аби тільки повернути їй спокій.

— Я не дам йому більше торкнутися тебе, — кажу крізь стиснуті зуби.

Вона ховає обличчя мені в груди, стискає мою сорочку так, ніби від цього залежить її життя.

У мене всередині спалахує відчуття справедливості: нарешті цього психа заберуть, і він відповість за все.

Я нахиляюся до неї. 

— Зараз викличемо поліцію. Він сяде. Я подбаю, щоб його більше не було в твоєму житті.

Але раптом я чую її тихий, надломлений голос:

— Не треба поліції…

Я відриваюся, дивлюся на неї, не вірячи. 

— Що?

Вона зводить очі — червоні від сліз, сповнені втоми й відчаю.

— Просто… забери мене звідси. 

— Але те, що він зробив… Не бійся його! Ти в безпеці, він нічого тобі не зробить!

Я бачу, що вона дивиться на нього. Немов спілкується з ним безмовно.

— Ні, Вадиме. Ніякої поліції.

Я відчуваю, як у грудях все стискається. Але я киваю. Я не маю права змушувати її. Допомагаю їй дійти до свого авто і бачу, як вона, дивлячись на Назара, шепоче:

— Я тобі подзвоню.

Його погляд упивається в Ангеліну. Той пильний, божевільний блиск змушує мене міцніше притиснути її до себе.

Я підхоплюю її на руки. Вона така легка в цій чужій, занадто білій сукні, що мені здається, ніби я несу щось крихке й святе. Крок за кроком іду до машини, не озираючись. Її голова схиляється мені на плече, вона тремтить усім тілом.

Я саджу її в авто поруч із собою. Вона згортається клубочком, наче хоче зникнути з цього світу.

— Він не скривдив тебе? — питаю я тихо, боячись почути відповідь.

Вона хитає головою. 

— Ні…

— Чим він тебе шантажував? Чому ти погодилася? — я не витримую, слова вириваються самі.

Але вона мовчить. Тільки сльози знову течуть по її щоках. Я кладу руку їй на плече, нахиляюся ближче.

— Добре… мовчи. Просто будь зі мною. Я сам за все подбаю.

Вона хапається за мою руку, стискає її так, що мені боляче. Але я не відпускаю. І в цей момент я знаю: вона вже моя відповідальність. І ніхто, ніхто більше не посміє її торкнутися.