Глава 31. Ангеліна

Двері риплять, і я здригаюся, ніби цей звук — розріз ножа по тиші. У порозі з’являється Назар. Його усмішка розтягнута надто широко, фальшиво, як у людини, яка сама собі повірила в щось хворобливе. Тепер він лякає мене одним виглядом. Він тримає в руках велику білу коробку, прикрашену бантом.

— Для тебе, кохана, — промовляє він майже урочисто, ставить коробку на стіл і неквапно відкриває, спостерігаючи за мною, як за здобиччю.

Тканина першою зринає в очі — біла, сліпуча, з важким мереживом. Весільна сукня. Я відчуваю, як усередині мене щось стискається, перетворюючи кров на лід.

— Приміряй, — його голос звучить твердо, без жодної інтонації прохання. Це наказ.

Мої губи пересихають, я силую себе заговорити:

 — Назаре… це… занадто рано. Я ж мріяла сама обрати сукню…

Він похитує головою, очі палають дивним вогнем.

 — Часу нема. Я все влаштував. Є така послуга — шлюб за добу. Я заплатив. Сьогодні нас розпишуть.

Мене прихоплює серце, наче хтось різко вибив землю з-під ніг.

 — Але ж… — я намагаюся знайти логіку, зачепитися хоч за щось. — Макіяж, зачіска, гості… Це ж весілля, його треба готувати, планувати…

Він махає рукою, ніби я сказала якусь дурницю.

 — Все це дрібниці. Хочеш святкування — буде святкування. Хочеш фотографа — буде. Але головне, щоб сьогодні ми стали чоловіком і дружиною. Решта — не важливо. Одягайся.

В його голосі чути сталеву впевненість, що не залишає мені простору для відмови. Моє тіло пручається, але розум розуміє: сперечатися марно. Він не слухає, він уже живе в іншій реальності, де я — його власність.

Я торкаюся сукні, і вона здається холодною, як саван. Кожна нитка мережива ріже пальці, хоч насправді тканина м’яка. Я одягаю її, не тому що хочу, а тому що боюся: якщо скажу «ні» — він здатен на будь-що.

Серце вибиває скажений ритм, коли Назар бере мене за руку. Його пальці стискають так міцно, що в мене біліють кісточки. Він тягне мене до дверей, і я відчуваю себе лялькою, позбавленою волі.

Надворі повітря пахне пилом і гарячим асфальтом. Назар швидко відчиняє дверцята авто. Мені хочеться втекти, але ноги ватні. І саме тоді — різкий скрегіт гальм. Асфальт здіймає куряву, коли чорна машина зупиняється поруч.

Двері розчиняються, і я бачу його. Вадим. Я не знаю, де він там взявся, як знайшов мене, але Присягаюся: я ще нікому ніколи так не раділа! Його очі палають, у голосі чується відчай і лють:

 — Ангеліно!

У мене перехоплює подих. Я хочу відповісти, кинутися до нього, але Назар рвучко підхоплює мене на руки. Його хватка болісна, як обруч із заліза. Я борсаюся, та він сильніший.

— Ні! — виривається крик із грудей, але він кидає мене на сидіння своєї машини так різко, що я вдаряюся плечем об дверцята.

Двері грюкають, двигун реве. Назар тисне на газ, і ми зриваємось з місця. Машина мчить так, що мене відкидає назад.

Я чую лише стукіт власного серця, схожий на барабан тривоги. Кожна секунда здається нескінченною. Стрілка спідометра росте, як небезпечний градусник. Я ловлю себе на думці: ми розіб’ємося. Він не зупиниться. Він уб’є нас обох, аби довести, що ми «разом».

У дзеркалі заднього виду з’являються фари. Вони наближаються, б’ють світлом у темряву салону. Це Вадим. Він женеться за нами.

Я вчеплююся пальцями в сидіння, ніби від цього залежить моє життя. Сльози застилають зір, я шепочу беззвучні молитви. Тільки б він устиг. Тільки б не відпустив.

Бо якщо ні — це буде кінець.