Глава 30. Вадим

Міла нервово крутить телефон у руках. Нарешті набирає номер. Я з Ірою стоїмо поруч, кожен звук чути чітко.

— Катю, привіт, — голос Міли тремтить, — скажи… де Назар з Ангеліною? Як вона? Все добре?

На іншому кінці — сміх, глумливий і холодний.

 — А чого це ти хвилюєшся? — голос Каті звучить так, ніби вона насолоджується кожним словом. — Ти ж сама казала: хоч би й вбили ту Ангеліну, аби тільки зникла з дороги.

У мене темніє в очах. Я відчуваю, як всередині все стискається від огиди. Я… я шкодував цю жінку. Вірив їй. Допомагав. Мені було незручно перед нею за наше минуле. Я впустив її у свій дім, хотів захистити, а вона… Виходить, я ідіот. 

Міла блідне. 

— Я… я такого не казала…

— Та ну? — Катя сміється. — Не прикидайся. Все ж іде по плану. Назар подзвонив — сказав, що вони з Ангеліною помирилися. І навіть заручилися. Тож тепер можна бути спокійними. Усе вдалося.

Мені перехоплює подих. Серце гупає, як молот. Заручилися? Я не вірю своїм вухам. Це маячня. Це… не може бути правдою. Хіба, він змусив її силою. Уявити не можу, що він зробив моєму Ангелочку. 

Я дивлюся на Іру. Вона торкається мого плеча, шепоче:

 — Спитай, де вони.

Міла зривається: 

— Катю, скажи, де вони?

— За містом, — байдужим голосом відповідає та. — Цього тобі достатньо.

Лінія обривається.

Ми всі завмираємо в тиші. Я відчуваю, як напруга стискає горло.

Іра одразу бере телефон і телефонує детективу. Той відповідає майже миттєво. Спершу я розповідаю все, що дізнався від Каті. Але в нього є інформація точніша:

 — Ми вже відслідкували авто Назара по камерах світлофорів. Він виїхав з міста. Куди далі — поки неясно. Але щойно вдалося відстежити його телефон. Є приблизна адреса.

Я слухаю уважно, стискаю кулаки так, що кістки хрустять. Детектив називає адресу.

— Зрозумів, — кажу я різко й кладу слухавку.

Не гаючи жодної секунди, беру охоронця і вирушаю. У грудях палає єдина думка: знайти Ангеліну. Бо якщо Катя і Назар грають у цю брудну гру — кожна хвилина може коштувати їй життя.

Машина рушає різко, колеса ріжуть асфальт, а я дивлюся у вікно й відчуваю, як у голові клубком переплітаються думки. Ніч здається задушливою, навіть свіже повітря крізь відчинене вікно не рятує.

Ангеліна… Чи з нею все добре? Чи він уже зламав її остаточно? Я стискаю зуби так, що аж скроні болять.

— Швидше, — кажу водієві-охоронцю, хоча він і так тисне на газ.

Дорога здається нескінченною, а мені ввижається її обличчя — налякане, але горде. Я уявляю, як вона плаче десь у чужому домі, боїться, відчуває безвихідь. І мене рве на шматки від того, що я тут, а не поруч.

Я злюся на себе. Як я міг бути таким сліпим? Як міг довіряти Мілі? Я ж бачив, що вона грає подвійно, але закривав очі. Хотів вірити, що вона краща, що її можна врятувати. І ось результат — я сам підсунув ворога під дах.

— Все добре буде, — озивається охоронець, але я навіть не відповідаю. Його слова — порожній звук. Добре буде тільки тоді, коли я побачу Ангеліну живою.

В голові крутиться фраза Каті: «вони заручилися». Нісенітниця. Вона не могла на таке погодитися добровільно. Якщо сказала «так» — значить, її змусили. Шантаж, погрози… Я знаю Ангеліну: вона не з тих, хто здається просто так. Або я вірю, що знаю її? Черговий самообман?

Машина підстрибує на вибоїні, і мене накриває хвиля адреналіну. Я раптом чітко розумію: якщо Назар посміє підняти на неї руку або ще чимось залякати — я його вб’ю. Не думаючи про наслідки.

Вперше в житті я відчуваю себе не бізнесменом, не людиною, яка вирішує проблеми холодною головою, а чоловіком, готовим знищити все на своєму шляху, аби врятувати ту, хто для мене стала більше, ніж я сам собі зізнавався.

— Тримайся, Ангеліно, — шепочу в темряву. — Я вже їду.