Глава 29. Ангеліна

Я сиджу, не відчуваючи власного тіла. В голові крутиться одне: відео. Це чорна петля, яка затягується все тугіше. Навіть якщо я вирву телефон у Назара і зітру запис — у Каті обов’язково є копія. Вона з тих, хто завжди підстраховується.

Серце б’ється так швидко, що болить у грудях. Я згадую той день… Як стояла перед екзаменатором, принижена, злякана, не розуміючи, чому життя перевернулося. Як Катя, здавалося, рятувала мене, а насправді — обмотувала мотузкою. Сором, відчай, сльози, які я тоді ковтала, щоб ніхто не бачив… І тепер усе це повернулося, наче й не минали роки.

— Назаре, — мій голос хрипкий, — навіщо тобі це? Навіщо я? Навіщо весілля?

Він дивиться на мене так, ніби це найприродніше у світі.

— Бо я кохаю тебе.

У мене холоне всередині. Його «кохаю» звучить як вирок.

— Я ж про тебе піклуюся, — він додає, гладить мою руку. — Зараз ти вважаєш мене ворогом, але ти зрозумієш потім, що я дбаю про тебе. Зі мною ти будеш щаслива. Ангеліно, через якусь дурницю не варто ламати щасливі стосунки. Нам було добре. А буде ще краще. Ти працюватимеш в приватній школі. Я займатимуся бізнесом. Розкрутимося. Згодом ти свою школу відкриєш. Все, як ми мріяли. Це все забудеться, люба. Просто зараз ти думаєш, що я тебе змушує. Але в глибині душі ти знаєш, що ніхто тебе так не кохатиме, як я. Ти лише мені потрібна. Бачиш, я тобою одержимий. Хто ще наважиться на все це заради тебе? Це ж божевілля! Подумай, будь ласка. Заспокойся і подумай.

Я відчуваю себе затиснутою в клітці, де колючі ґрати — його руки, його голос, його обличчя. І все це — начебто ніжне, але я бачу справжню суть: контроль, власність, пастка.

Сльози самі котяться по щоках. Я намагаюся сховати їх, але марно. Серце розривається від безсилля.

А тоді всередині ніби щось клацає. Виходу немає. Тікати марно. Треба грати за його правилами. Принаймні зараз. Якщо погоджуся — отримаю час. Час, щоб знайти можливість знищити відео. Час, щоб знову стати вільною. Інакше… він неадекватний. Відмову не прийме. І хтозна, що зробить…

Я піднімаю очі на нього, витираю сльози.

— Гаразд… — ледве вимовляю. — Я згодна. На весілля. Лише дай мені слово, що коли ми одружимося, і ти, і вона видалите те кляте відео. Щоб його не знайшов хтось чужий… випадково.

Його очі спалахують радістю. Він нахиляється ближче, усміхається по-справжньому щиро, як давно не бачив світла.

— Я знав, що ти зрозумієш, — він каже, цілує мене в скроню. — Авжеж, видалимо. Головне, що ми разом. Якщо ти — моя, то я знищу кожного, хто посміє тобі нашкодити.

— То що, ми їдемо? — з надією питаю.

— Зачекай тут. Я маю дещо владнати. Потім ми поїдемо. Разом.

Я киваю, намагаючись не видати внутрішнього тремтіння.

Він виходить. Двері зачиняються. А тоді я чую звук машини — мотор, колеса по гравію. Авто від’їжджає, звук зникає вдалині.

Куди поїхав? Навіщо? Що взагалі відбувається в його голові? Навіжений!

Мене охоплює страх пережитого. 

Прислухаюся. Тиша. Порожнеча.

Я повільно підводжуся, оглядаю кімнату, стіни, вікна. Усе навколо здається чужим. Хочеться бігти, кричати, ламати двері… Але ноги підкошуються. Я розумію: зараз утекти неможливо.

Я залишаюся сама. І тільки одна думка не дає зламатися: я повинна вижити.