Глава 28. Ангеліна

Тиша давить, мов камінь на груди. Я ловлю себе на думці, що навіть власний подих чую занадто голосно. Стіни здаються в’язкими, важкими, вони не дають повітрю пройти. А нога болить так, що кожен рух — наче ножем різати. Я б воліла кричати, ніж отак сидіти, відчуваючи власну безпорадність.

Назар нахиляється до мене, зав’язує пов’язку. Його пальці сильні, рухи впевнені, але у них немає ніжності — тільки холодна одержимість.

— Ось і все. Трохи полежиш і набряк мине. Тобі стане легше.

— Дякую. Але ти ж не лікар. Раптом там розрив зв'язок. Мені треба в лікарню, — прошу я. Благаю. Мені страшно. Назар виглядає, мов маньяк. В ньому немає нічого від того, кого я кохала. Ця наполегливість. Настирність. Чия вона? Чий цей холод в очах? Я не впізнаю його… Я знала його, як м'якого і поступливого. А тут надто різка трансформація. А чи знала я його насправді?

— Який ще розрив? Звичайне забиття. Повір, я знаю. Кілька днів і будеш, як новенька. Ангелочку, я б тобою не ризикував, якби не був впевненим. Мені ж потрібно, щоб ти ще ходила на підборах. Ти віриш мені? — він ніжно торкається пальцем мого носа. Хочеться відсахнутися, але я цього не роблю.

— Вірю, — виривається в мене пошепки, і одразу сльози зрадницьки наповнюють очі. — Назаре… відпусти мене. Будь ласка.

Він дивиться на мене, і його погляд темний, затягнутий чорною водою.

— Між нами нічого не буде, — ледве вимовляю. — Ніколи. Ти зрадив мою довіру, і це не лікується. Таких ран не загоїти. 

Його обличчя перекошується, в очах блискає божевілля.

— Дурниці! — він майже кричить. — Ми будемо разом. Ми повинні одружитися. Я цього доб’юся, хоч би як!

Мене проймає холод. Про що він говорить? Він неадекватний, чи як?

— Це неможливо. Яке одруження? — намагаюся зберігати рівність голосу, але всередині все стискається в клубок страху.

Я бачу його телефон. Він в кишені. Так близько. Серце шалено б’ється — ось він, єдиний шанс. Я кладу руку на його талію і обережно спускаюся вниз. Хочу хитрістю забрати його, тому намагаюся обійняти чоловіка. Він обіймає мене у відповідь. Я шепочу:

— Неможливо так одразу все виправити, зрозумій. Потрібен час. Не тисни на мене. Дай мені можливість все обдумати.

Телефон уже в руці. Залишається лише непомітно сховати його під подушку.

— О, люба, я розумію, — вдавано покладисто каже він, та раптом миттю хапає мене за руку. Його пальці стискають моє зап’ястя так, що здається, кістки тріщать.

— Непогано, та не вийде, — він забирає гаджет і хижо посміхається. — Нікому ти не подзвониш.

Я завмираю, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Лише зараз розумію: я повністю у його владі.

Він нахиляється ближче, його голос стає шепотом, що обпалює сильніше за крик.

— А ти пам’ятаєш університет? Останній іспит?

Я мимоволі здригаюсь. Лід пробігає по спині.

— Що…? — язик дерев’яний, ледве вимовляю слово.

— Подруга тебе «підставила». Твій текст дипломної вкрала, а тебе виставила злодійкою. Тебе виключити хотіли, так? І як же ти вирішила питання? — він розтягує слова, смакуючи ними. — Хабарем.

Я відчуваю, як у мене холонуть пальці й гуде у вухах. Кров відливає від обличчя. Звідки він це знає? Цього ніхто не знав. Я берегла це, мов найбільшу таємницю в житті. Те, про що я мріяла забути. Мій власний скелет в шафі.

— Це… неправда… — хитаю головою, але голос зрадницьки тремтить.

— Ще й як правда, — його усмішка жорстока. — Катя все організувала. Ти боялася, соромилася, ти ж у нас така правильна, а вона все зробила за тебе. Прийшла до викладача, домовилася. Заплатила. А ти стояла поруч. Боягузка.

Мене трусить. Минуле, яке я так старанно ховала, виринає перед очима. Приниження, безсилля, сором… усе повертається миттєво.

— І знаєш, що найцікавіше? В мене є докази, — Назар дістає телефон і вмикає відео.

Я бачу себе — бліду, розгублену, з опущеними очима, мигцем. Здебільшого в телефоні, який у її руці, видно обличчя ректора. Чітко чутно розмову: голос сестри впевнений. Вона описує ситуацію, вмовляє, хитрує і врешті пропонує конверт з грошима. Він погоджується. Там чітко звучить моє ім’я. І я тихо й злякано дякую. Я чую власний голос, тихий, зламаний, і серце стискається так, що я задихаюсь.

— Господи… — виривається з мене, світ пливе перед очима. — Звідки в тебе це?..

— Катя зняла. І берегла. А тепер воно моє, — він дивиться на мене з тріумфом.

Мені хочеться кричати, але звук застряє в горлі. Відчуття безвиході накриває, як темна хвиля.

— Якщо ти не погодишся стати моєю дружиною, — його голос ріже, мов ніж, — це потрапить до твого універу. Ти втратиш усе. Диплом, роботу, ім’я. Тебе більше ніколи не покличуть в багатенько будинки вчити розбещених діток. Твій максимум — задрипана школа в селі. І то, якщо хабарем змусиш директора прийняти тебе. Бо і там тоді тобі будуть не раді.

Сльози вже течуть, я не можу їх зупинити. Горло пече.

— Ти мене… шантажуєш… — слова вириваються крізь спазм.

Назар схиляється ще ближче, його очі блищать божевіллям.

— Ні. Я даю тобі вибір. Або ти — зі мною. Або ти — ніщо.

Мене наче обливають крижаною водою. Я відчуваю, що ось-ось зомлію. Світ перевертається. Але десь усередині спалахує іскра — слабка, але вперта: я мушу знайти спосіб вирватися. Бо інакше він зламає мене остаточно.