Глава 27. Вадим

Я сиджу в кабінеті, марно переглядаю камери відеоспостереження за вчорашній день, наче там може бути підказка, коли Іра заходить без стуку. Вона завжди так робить — наче в неї є право знати все про мене, навіть коли я не хочу говорити. Сестра ставить чашку кави на стіл і дивиться прямо в очі.

— Вадиме, скажи мені чесно, — починає вона з тією прямотою, яка дратує й одночасно змушує поважати. — В тебе було щось із Ангеліною?

Я відмахуюсь. 

— Не вигадуй.

— Не вигадую, — спокійно відповідає Іра. — Я бачу, як ви дивитеся один на одного. І мені потрібно знати: Міла може вважати її суперницею?

Моє серце на мить стискається. Я відводжу погляд, але слова вириваються самі:

— До того, як вона почала працювати тут… так, у нас було дещо. Але Міла про це не знає. І не повинна знати.

Іра зітхає, але не відводить погляду. 

— Жінки відчувають набагато більше, ніж чоловіки хочуть визнавати. Міла не така проста. Вона хоче тебе повернути. І якщо Ангеліна стоїть на заваді, то Міла усуне її будь-яким способом.

Мені не подобається, як це звучить. 

— Не перебільшуй, Іро. Міла не янгол, але ти реально думаєш, що вона…

— Я нічого не перебільшую, — різко каже сестра. — Міла мала доступ до камер, вона знала, коли Ангеліна залишалася сама. В неї були і зв’язки, і можливості. І саме вона могла допомогти викрасти Ангеліну.

Я відчуваю, як холод пробігає по спині. — Але який у цьому сенс? Викрадати її? Всі ж будуть шукати. Її знайдуть.

Іра стискає руки. 

— Ось це я й не розумію. Хіба що… Назар неадекватний, якщо вірити детективу. Якщо він задіяний, то не факт, що все закінчиться добре.

Я різко підводжуся, проходжуючись кабінетом. Картинка вимальовується занадто похмура. Назар — непередбачуваний, агресивний. Якщо він вирішив помститися чи довести щось…

— Ти думаєш, він може її… — я не можу вимовити слова. Горло стискає.

Іра дивиться серйозно, без жодної тіні сумніву:

— Якщо ми не знайдемо Ангеліну швидко — він може нашкодити їй. А може й убити.

Від цього припущення мене стискає так, що дихати важко. Єдине, що я знаю напевно: я не дозволю цьому статися.

Я дивлюся на Іру — її обличчя тверде, без звичної м’якості. Вона вже все для себе вирішила.

— Йдемо, — кажу раптом. — Говорити треба негайно.

Мені не подобається ця ідея, але залишити все на здогадах ще гірше. Потрібно діяти негайно. Якщо Міла справді має відношення до викрадення, то час грає проти нас. Я стискаю кулаки.

Ми йдемо коридором до гостьової кімнати, де вона зупинилася. Я відчуваю, як кожен крок важчий за попередній. У грудях наростає тривога, а всередині — холодна рішучість. Іра йде поруч, її хода рішуча, майже військова.

Я стукаю різко, без церемоній.

— Хто там? — долинає її співучий голос.

— Відкрий, Міло, — кажу я коротко.

Двері прочиняються, і вона з’являється з маскою на обличчі. 

— Я й не чекала гостей. Вирішила влаштувати собі домашнє спа, бо від нервів псується шкіра, — промовляє вона, роблячи вигляд, що рада нас бачити.

— Нам треба поговорити, — відрізає Іра, відштовхуючи всі її улесливі інтонації. Вона проходить у кімнату першою, змушуючи Мілу відступити.

Я заходжу слідом і зачиняю двері. Атмосфера стає густою, наче повітря можна різати ножем.

— Про що така серйозна розмова? — Міла злегка піднімає підборіддя. В її очах блимає виклик, але в кутиках губ я бачу нервове напруження.

Я роблю крок уперед. 

— Ангеліна.

 Не можна просто вломитися і звинуватити — вона одразу закриється. Треба грати тонко.

— Треба поговорити про неї, — спокійно каже Іра і проходить усередину, не чекаючи запрошення. Я зачиняю двері й стаю поруч із сестрою навпроти Міли.

— У нас складна ситуація, — починає Іра, — гувернантка зникла. Хтозна, коли повернеться. Я вже думаю, може, варто пошукати іншу вчительку для Олі?

— Правильно думаєш, — з готовністю підхоплює Міла. — Ангеліна… не серйозно ставилася до своєї роботи. Я бачила її лише на вечері, та й вигляд у неї був… дивний.

Я нахиляюся вперед. 

— О шостій годині ти бачила її востаннє?

— Так, — киває вона впевнено.

— Перед сном вона плакала. Ти не знаєш, хто її засмутив?

І Міла за мить додає, майже не задумуючись:

— Вона не плакала. Була абсолютно спокійною.

Я кидаю швидкий погляд на Іру. Вона одразу підхоплює:

— Звідки ти знаєш? То все ж, коли ти бачила її востаннє?

Міла кліпає, плутається у словах. 

— Ну… Я мала на увазі… Я зайшла перед сном. Хотіла поговорити.

— І чому ж ти відразу нам цього не сказала? — холодно питаю я.

Вона нервово знизує плечима. 

— Не думала, що це важливо… Забула,якщо чесно.

Іра робить вигляд, що бере телефон. Відходить в коридор, а тоді заходить прикриваючи обличчя рукою. Виглядає дуже здивованою.

— Слухай, Вадиме… детектив щойно подзвонив. Каже, що знайшли тіло Ангеліни.

Я бачу, як обличчя Міли миттєво блідне, усмішка зникає. Вона стискає руки, ніби щось всередині обірвалося.

— Це… неможливо… — шепоче вона.

Я встаю. 

— Тоді я дзвоню в поліцію. Повідомлю, що ти була останньою, хто її бачив живою, — я нависаю над дівчиною. — Міло, я не бовдур. Ти ревнувала. Психувала. Навіть дитина пам’ятає, як ти намагалася її принизити. Ти маєш до цього відношення? Краще кажи мені, як є, бо копи швидко на тебе вийдуть. Дівчина мертва! Ти уявляєш, яка це справа?

— Ні! — вибухає вона. — Я не хотіла нічого такого! Це… це Катя.

Ми з Ірою завмираємо.

— Яка ще Катя? — запитую я.

— Її сестра. Та, яка приходила, — Міла говорить швидко, наче боїться, що ми не дамо їй договорити. — Я познайомилася з нею в клубі. Чотири дні тому ми зустрілися випадково. Розговорилися. Вона розповіла про печаль з сестрою, з’ясувалося, що її сестра — наша Ангеліна. Вона попросила мене допомогти. Сказала, що треба помирити Ангеліну з Назаром. Що він її кохає і просто втратив контроль.