Глава 26. Ангеліна

Я сиджу навпроти Назара, і моє серце б'ється шалено, немов хоче вирватися з грудей. Його очі палають, а руки непомітно стискаються в кулаки.

— Ти завжди все ускладнюєш! — різко кидає він, і я відчуваю кожне слово, наче удар.

Я, ледве стримуючи емоції, відсахуюся:

— Це я тобі зрадила? Я?

Секунди тягнуться мов каміння. Назар різко видихає, і здається, його лють випаровується. Він опускає погляд, глибоко вдихає і тихо, майже шепотом промовляє:

— Давай… поїмо.

Я мимоволі підозріло дивлюся на нього, відчуваючи холодок сумніву:

— Ти раптом знову не підсипав мені чогось?

Розумію, якою дурепою була, що випила той чай з рук Міли. Але… я навіть уявити собі такого не можу. Я й досі думаю, що все це не зі мною. Наче дивлюся якийсь пригодницький серіал, але це не задумка чокнутого сценариста. Це моє життя.

Господи, яке божевілля! Викрадення, отруєний чай від суперниці… Це все не складається в картину. Яким чином Міла і Назар можуть бути знайомими? Вони не з одного кола. Що в них спільного? Відповідь на це питання ніяк не приходить мені в голову.

Навіщо їй взагалі допомагати Назару викрадати мене? Вколоти боляче, щось ляпнути, похизуватися — так, але такі дії говорять про щось більше, ніж антипатія. Колишня Вадима реально ненавидить мене. І скільки б я не звинувачувала себе в непростимій необережності, я все ще не розумію істинної причини, чому це сталося. Якось дивно… Навіть дуже дивно.

Як і ці спроби Назара примиритися. Коли він спить з Катею, не думає про мене. І одразу не так і намагається зі мною зв’язатися, а потім це стає якоюсь манією. Для чого це йому? Навіщо? Якщо не через кохання… Тоді чому?

Він тихо усміхається, і ця посмішка здається несподівано щирою. Демонстративно бере ложку і починає їсти, повільно, розмірено, ніби доводить, що нічого не приховано. Коли бачу, як він їсть, шлунок починає бурчати. Я відкладаю сумніви, беру свою тарілку і починаю їсти, стежачи за кожним його рухом. Не думаю, що в нього є привід мене труїти. Я б навіть сказала, що Назар не здатен на це, але… Але тепер я не довіряю людям.

Моє серце шалено калатає. Озираюся, намагаючись прикинути, як звідси втекти, якщо щось піде не так. Кожен крок, кожен звук здається надто гучним у цій напруженій тиші.

— Ангеліно… — промовляє він, і його голос зовсім інший: тихий, щирий, майже розкаяний. — Я пам’ятаю… ми маємо і хороше. Було… справді добре.

Я ковтаю, намагаючись відвести погляд, але серце стискається. І миттєво спливають спогади: як він сміявся, коли я випадково розсипала каву; як ми гуляли вечорами під дощем і сміялися без причини; як його руки, теплі й надійні, колись давали відчуття дому.

— Я проклинаю себе за все, що сталося… — продовжує Назар, і його слова б'ють по мені, немов крига тріскотить під ногами. — Це сталося через горілку… лише через неї.

Я замовкаю, серце плутається між недовірою і надією. Він опускає ложку, а його погляд, твердий і щирий, не відводиться від мене.

— Ангеліно… — він робить паузу, і я відчуваю, що зараз пролунає щось важливе. — Я… закодую себе. Більше ніяких пияцтв, ніякого болю для тебе. Я хочу бути лише людиною, гідною твоєї довіри.

Його слова звучать як обіцянка всього світу, і всередині мене піднімається дивне тепло, змішане зі страхом і невірою. Я продовжую їсти, але думки мчать десь далеко — між спогадами про щасливі миті, коли ми сміялися до сліз, і тим, чи він зараз дійсно намагається змінитися? Але ні… Не вірю. Він уже зрадив мене один раз, отже зрадить знову.

— Пам’ятаєш, як ми разом сміялися, коли я спіткнувся на сходах, і ти ледь не впала слідом за мною? Нам було так весело, — раптом каже Назар. — Або як ми сиділи на даху будинку й дивилися на зорі… я ніколи не забуду, як ми тоді відчували себе щасливими.

Я хочу втекти, бо підсвідомо боюся знову довіритися, але ті спогади, його слова, його погляд — усе це тримає мене на місці.

— Я буду любити лише тебе, — тихо додає Назар. — Тільки ти. І більше ніколи… більше ніколи не дозволю собі робити тобі боляче.

— Довіра — це не миттєва річ, Назаре, а шлях, який треба пройти разом. А ти тримаєш мене тут… Як я можу тобі довіряти? Завези мене в місто. І я обіцяю подумати про твої слова, — врешті тихо кажу я. Думаю, що зараз він погодиться і все завершиться. Але його реакція шокує:

— Думай тут. Скільки тобі потрібно, ми не поспішаємо. Там тебе відволікатимуть.

— Тобто ти мене не відведеш? Але я не попередила роботодавців. Я ж працюю! Як це?

— Ми не вийдемо звідси, поки не порозуміємося, люба, — різко мовить він і, не зважаючи на оте “люба”, звучить наче погроза.