Глава 25. Вадим

Час тягнеться, мов гума. Я ходжу вітальнею туди-сюди, не можу знайти собі місця. Телефон мовчить, детектив досі не дзвонить. Усередині мене все стискається — відчуття, що секунди тягнуться, як години.

Міла сидить на дивані, сьорбає каву й хмикає, не витримує мовчання:

 — Це ж ненормально, Вадиме. Так хвилюватися за няньку… Та це просто дич. — Вона нахиляє голову й дивиться на мене занадто пильно. — Скажи чесно, між вами щось є?

Я різко обертаюся.

 — Облиш, Міло. Не лізь туди, куди тебе не кличуть.

— А що ще я можу думати? Ти завжди до всього байдужий, а тут раптом фонтануєш емоціями. 

— Людину викрали з мого дому! — карбую кожне слово.

— Вона що президент корпорації? Звичайних людей не викрадають! Ти отримав прохання про викуп? Що за дитячий садок, Вадиме? Знайдеться твоя служниця!... Хіба що вона не просто служниця. Звісно, коханку мільйонера могли і викрасти заради викупу…

Вона театрально зводить плечима. Її слова ще сильніше вганяють у мене голки злості.

— Міло, не дратуй! Зжену злість на тобі, в я зовсім не хочу бути з тобою різким! Проте ти не залишаєш вибору!

Оля сидить поруч, стискає в руках іграшку, її очі вже вологі.

 — Дядьку Вадиме, а де Ангеліна? З нею все добре? Вона повернеться? — голос тонкий, переляканий.

Я нахиляюся й торкаюся її плеча, але слова застряють у горлі. Не можу сказати їй правди, бо й сам її не знаю.

— Все буде гаразд, сонечко, — спокійно, впевнено каже Іра. Вона — єдина, хто зараз тримається. — Ангеліна Дмитрівна просто десь гуляє, але вона обов’язково повернеться. Ти ж знаєш, вона тебе дуже любить. Ми даремно підняли тривогу.

— Але приїздила поліція, детектив… Я вже не маленька, мамо. Я думала, вона справді скоро з’явиться, як і казала Міла. Але її досі нема. Хто знає, що з нею роблять… Її треба знайти! Чого ви всі тут? Дядьку, їдь за нею! Ну ж бо!

Оля хитає головою, втирає сльозу, але стискається вся, мов пташка в клітці. А я і радий був би їхати, але куди?

Мій телефон раптово вібрує. Я хапаю його майже з криком:

 — Алло!

— Це я, — спокійний голос детектива виводить мене з рівноваги ще більше. — Я перевірив відбитки. Це Назар Рибак, її колишній наречений. Його відбитки є в базі, адже він колись фігурував у дрібній справі з наркоторлівлею. Він описаний, як неврівноважений наркоман, проте рік по тому пройшов лікування в психлікарні. Тепер сумнівів нема. Така людина здатна на викрадення.

Я відчуваю, як серце завмирає. Як Ангеліна взагалі зв’язалася з таким нікчемою?

— І що далі? — гарчу я. — Де він?

— Уже шукаю його машину по базі, за номерним знаком. Також моніторю операції його банківської карти. Є рухи. Скоро матиму інформацію. Але вам, Вадиме, треба лишатися на місці. Я сам привезу новини.

— На місці?! — я зриваюся. — Коли з мого дому викрали людину?!

— Це найкраще, — наполягає він. — Не робіть самовільних кроків. Дайте мені трохи часу.

Він відключається. Я лишаюся з телефоном у руці й відчуттям, ніби мене замкнули в клітці.

Хтось допоміг Назару. Це очевидно. Зовні він би не пробрався — мій дім не прохідний двір. Значить, у когось тут руки в крові. Хтось відкрив двері. Хтось відключив камери. Хтось приніс той клятий чай охоронцеві.

Я стискаю кулаки.

 — Хто? — питаю сам себе. — Хто зсередини злив нас?

Погляд мимоволі ковзає на присутніх у вітальні. І в мене під шкірою починає клекотіти гнів і підозра.

Я стою біля вікна, тримаючи телефон у руці, та вже давно не бачу ані саду, ані сонця, що хилиться за дерева. У голові — суцільний клубок думок. І кожна з них повертає мене до одного й того ж питання: хто допоміг Назару?

Оля тихо малює щось у блокноті, але я бачу, як тремтять її пальці. Вона налякана, та винною бути не може — дитина.

Іра — рівна, спокійна, як завжди. Вона єдина тримає баланс, коли все валиться. Та все ж… навіть її я не можу відкинути від підозр. Зараз довіряти небезпечно.

І тоді — Міла. Вона відкинулася на дивані, тримає чашку з кавою так легко, ніби навколо нічого не відбувається. Її усмішка мене дратує, ця удавана невинність, ця легкість. Вона поводиться так, наче Ангеліна просто забарилася в магазині, а не зникла посеред ночі.

Я непомітно спостерігаю. Вона говорить спокійно, жартує, навіть щось коментує про сукню Іри. І від цього в мене всередині щось перевертається. Занадто спокійна. Занадто відсторонена. Занадто впевнена у собі.

— Щось не так, Вадиме? — її голос вириває мене з роздумів. Вона ловить мій погляд і трохи примружується. — Ти дивишся так, наче я в чомусь винна.

— А ти боїшся? — відповідаю різко. — Є чого?

Вона сміється. Голосно, майже дзвінко.

— Господи, та що ти так нервуєш? Я ж пожартувала. Чому б мені бути винною?

— Гарне питання, — кидаю холодно.

Міла трохи змінюється в обличчі. Усмішка залишається, але в очах з’являється іскра — чи то образи, чи то злості.

Я відводжу погляд, щоб не видати все, що думаю. Та всередині вже твердо знаю: я розберуся з кожним у цьому домі. Я не заспокоюся, поки не знатиму правду.

А поки… поки я чекаю дзвінка детектива і відчуваю, як напруга з кожною хвилиною ріже нерви.