Глава 24. Ангеліна

Машина зупиняється біля охайного будиночка в заміському масиві. Коли Назар відчиняє дверцята, я відчуваю запах сосен і свіжоскошеної трави. Дивно — ми серед природи, але моє серце стискається від тривоги.

— Обережно, — він підставляє руку, допомагає мені вийти. Я хочу відштовхнути, але нога болить так сильно, що мушу спертися. Його дотик обпікає, хоча він надто ніжний для людини, яка щойно викрала мене.

Будиночок невеликий, але виглядає… затишно. Доріжка викладена плиткою, на ґанку — глиняні горщики з квітами. Двері відчиняються легко, і ми опиняємося у вітальні. Тут пахне свіжістю, ніби хтось щойно зробив прибирання. На підвіконнях — вазони, у вазах — живі квіти.

Я вражена, хоча й ненавиджу себе за це. Невже він спеціально готував це місце? Для мене?

— Сідай, — тихо каже Назар, підводячи мене до диванчика. Я опускаюся, відразу притримую ногу руками. Вона розпухла, кожен рух — мов удар ножем.

Він зникає на кілька хвилин і повертається з пакетом у руках. На кухні чути дзенькіт посуду, запахи їжі швидко наповнюють кімнату. Я дивлюся розгублено, а він ставить переді мною пластикові контейнери, акуратно відкриває й перекладає все в тарілки: омлет, свіжі круасани, нарізані фрукти.

— Замовив у ресторані по дорозі, — каже він спокійно, майже буденно. — Хотів, щоб ти нормально поїла.

Я ковтаю клубок у горлі. Це схоже на сон, абсурдний і небезпечний. Він поводиться, наче ми пара у романтичній подорожі, а не викрадач і заручниця.

— Мені потрібен лікар, — голос мій тремтить, але я намагаюся триматися твердо. — У мене травма. Мені не до твоїх сніданків.

Назар сідає навпроти. Його обличчя серйозне, але м’яке.

— Я знаю, що болить. Але це не перелом. Просто вивих або сильний забій. Пройде. Я подбаю про тебе.

Я відкидаю погляд убік, бо від його «подбаю» мене ніби морозить. Хочу кричати, але сили ще нема. Лише стиснуті кулаки й холодна рішучість усередині.

— Ти не розумієш, — шепочу. — Мені не потрібні твої квіти, твої контейнери і твоє «подбаю». Мені потрібна свобода.

Він не відповідає одразу. Лише дивиться так, ніби справді вірить, що робить правильно.

Я відчуваю, як між нами зависає гнітюча тиша. Назар схрещує руки, трохи нахиляється вперед і говорить майже пошепки:

— Я знаю, що ти мене ненавидиш. Але послухай. Інакше б я ніколи не зважився на таке.

— Викрасти мене? — я різко піднімаю на нього очі. — Це твій спосіб поговорити?

Він морщиться, ніби мої слова болять йому фізично.

— Я знав, що ти не даси й мені шансу. У місті ти б втекла. Заблокувала б номер, як завжди. Ти не залишила мені вибору.

— Ти завжди все перекручуєш, Назаре, — мій голос тремтить від злості. — Не залишила тобі вибору? А про що нам розмовляти? Ти зрадив мене з Катею! В одному реченні вже два неприпустимих події: зрада! З сестрою! Я не те, що говорити з тобою… Я навіть дихати з тобою одним повітрям не хочу!

Він проводить руками по обличчю, видихає важко.

— Так, вірю. Ти маєш право. Я кожну ніч думав про те, як усе сталося. Як зрадив. Це було… — він затинається. — Це була дурість, п’яна, бридка дурість. Я знищив нас обох. І тепер намагаюся хоч якось виправити.

Я стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоню.

— Виправити?! — ледь не сміюся крізь сльози. — Ти думаєш, це виправлення — тягти мене силоміць у якусь глушину? Ховати, годувати омлетом і робити вигляд, що все нормально?

— Я хотів, щоб ти почула, — його голос стає ще м’якшим, майже благаючим. — Лише це. Не тікаєш, не кричиш, не закриваєш двері. Просто почула.

— І що далі? — я дивлюся йому прямо в очі, відчуваючи, як усередині все горить. — Ти думаєш, я забуду, що ти зрадив мене з моєю сестрою? Що вона досі в моїй пам’яті стоїть переді мною з твоєю сорочкою на плечах? Це ніколи не зітреться, Назаре. Ніколи.

Він опускає голову. Мовчить довго, а тоді прошепоче:

— Я сам себе ненавиджу за те. Я тоді знищив найцінніше у своєму житті. Тебе.

У мене стискається горло, але я відвертаюся до вікна. За склом розквітають червоні пеларгонії, стоять у рівних рядках клумби, а мені здається, що я дивлюся в пастку.

— Зрозумій, — кажу глухо. — Немає ніякого «нас». Є ти. І є я. І між нами прірва, яку ти сам викопав.

Я чую, як він важко вдихає, і майже відчуваю його біль, але в собі — жодної жалості. Лише холод і тривога: як вибратися звідси?