Глава 23. Вадим

Саме набираю номер поліції, коли телефон починає вібрувати в руці, сповіщаючи про вхідний виклик. Поряд нависає Міла, усім своїм виглядом показуючи засудження.

— Чого ти поспішаєш? Може, вона бігає вранці, зустріла подругу і десь базікає. А ти одразу поліцію! Відволікаєш людей від справді важливих справ. Все одно вони не шукатимуть твою няньку так швидко! Не знаєш, чи що?

— Зачекай, Міло, — я відмахуюся від неї й підіймаю слухавку. Дзвонять з офісу. — Грановський. Слухаю.

— Пане Вадиме, — голос мого зама звучить напружено, — нам терміново потрібне ваше рішення по проєкту. Клієнт уже на лінії, відкладати далі неможливо.

Я глибоко вдихаю.

— Я не можу зараз приїхати.

— Але… — він вагається, — як без вашого підпису і вашої присутності? Ви ж знаєте, цей контракт тримається лише на вас. Якщо сьогодні не будемо діяти, ми його втратимо.

Я притискаю телефон до вуха так, що ниє скроня. Ангеліна зникла. І вони хочуть, щоб я підписував папірці?

— Їдь на роботу! Знайдеться твоя пропажа! — шипить на вухо Міла.

— Добре, — видихаю я нарешті. — Але лише ненадовго.

Сідаючи в машину, кидаю Ірі коротке:

— Дзвони мені відразу, щойно будуть хоч якісь новини.

Вона киває, але я бачу, як в її очах затаїлася та сама тривога, що роз'їдає і мене.

Дорога до офісу тягнеться нескінченно. Я намагаюся зануритися в документи, слухати звіти відділів, але кожна цифра розпливається перед очима. У голові лише одне: де Ангеліна?

Офіс зустрічає мене галасом і метушнею. Я механічно відповідаю на питання, слухаю доповіді, киваю головою. Але кожне слово зливається в білий шум. Перед очима — її обличчя. Перед серцем — тягар невідомості.

Я кілька разів дзвоню Ірі.

— Нічого… — відповідає вона кожного разу. — Її досі нема.

Зам кладе мені перед носом документи.

— Прошу, підпис тут. І… ще один дзвінок за вами.

Я хапаю ручку, підписую, навіть не читаючи, і, не витримавши, різко зриваюся:

— Все! Робіть, що знаєте. Я їду.

Дім зустрічає мене мовчанням. Здається, стіни теж напружилися, ніби чекають вибуху.

— Викликайте поліцію, — кидаю я одразу, ще навіть не знявши пальта.

Вони приїжджають швидко. Але користі з них мало. Двоє чоловіків у формі й якась дівчинка-стажистка, яка дивиться на мене, як на божевільного.

— Пане, — починає старший, — відповідно до процедури, для подання в розшук…

— Три доби, — перебиваю я, вже знаючи цю мантру. — Але ви не розумієте: її викрали з мого дому. Звідси!

— Може, вона просто поїхала…

— Вона нікуди не поїхала б без телефону! — я грюкаю кулаком по столу так, що чашка з кавою перекидається. — А телефон ось тут!

Вони розводять руками. Я бачу в їхніх очах байдужість, цю кляту офіційну холодність. Для них це рутина. Для мене — розпач.

— Забирайтеся, — шиплю я. — Ви марна трата часу.

Копи покидають мій дім, а я, навіть не роздумуючи, повертаюся до сестри.

— Потрібен хороший приватний детектив. Ти знаєш когось? — звертаюся до Іри.

— Я вже подзвонила одному, — спокійно відповідає вона. — Він у дорозі.

За годину в кабінеті з'являється кремезний чоловік у сірому плащі. Погляд — холодний, рухи — чіткі.

— Добрий вечір, пане Грановський, — представляється він. — Мене звуть Артем Власюк. Вашій сестрі я вже пояснив — працюю швидко й без зайвих слів.

— Тоді працюйте, — кидаю я різко.

Він обходить будинок, спілкується з кожним працівником окремо. Уважно оглядає кожен куток кімнати Ангеліни. Його рухи спокійні, методичні, як у хірурга, який проводить операцію. Принаймні в мене виникають чомусь саме такі асоціації.

Потім він кличе мене.

— У вашого охоронця дивна поведінка. Очі каламутні, зіниці розширені. Потрібен аналіз крові.

— Беріть, робіть, що треба, — не роздумуючи, дозволяю я.

За годину він уже тримає папірець у руках.

— Як я і думав. Наркотичні речовини.

Я розвертаюся до охоронця.

— Що ти жував, падло?!

Той схиляє голову.

— Присягаюся, нічого! Я… я випив чаю і одразу заснув. Не знаю, як так сталося…

— Чаю?! — я мало не да́влюся власним подихом. — Де ти його пив?

— Тут, на кухні. Як завжди…

— Тобто хтось отруїв мого охоронця і викрав вчительку племінниці прямо в мене під носом?

Власюк підіймає руку, зупиняючи мене.

— Я перевірив загальний чайник. Чисто. Тобто або він налив з іншої посудини, або хтось спеціально підсунув йому вже готову чашку.

— Прекрасно! — хмикаю я.

— Потрібно взяти відбитки пальців усіх, хто живе в цьому домі і хто цієї ночі тут працював, — промовляє детектив.

— Що для цього потрібно? Я на все згоден.

Ще кілька хвилин у нас беруть відбитки пальців. Процедура подобається лише Олі, їй зараз усе цікаво. Хоч хтось не усвідомлює всю картину подій. Я навіть радий. Не потрібно їй хвилюватися так, як хвилюємося ми з Ірою.

Потім пан Артем знову йде до кімнати Ангеліни, оглядає стіл, підлогу. Потім виносить аркуш зі слідами.

— Є відбитки на дверях. Не ваші, не домашніх, не працівників. Чужі.

Я вдихаю так глибоко, що в легенях защемило.

— Хто це?

— Дізнаємося. У мене є доступ до баз поліції. Потрібен час.

— У вас немає часу, — гаркаю я. — Вона зникла, чорт забирай!

Він не лякається. Лише знизує плечима.

— Але я вже ближче до відповіді, ніж поліція. Вони чекали б три дні. А я вже знаю: тут був сторонній чоловік. І він забрав вашу жінку.

Я завмираю.

— Вона не моя жінка, — відрізаю автоматично. Але в голосі відчувається фальш.

Після його від'їзду я збираю всіх охоронців у холі. Стою перед ними й горлаю так, що стіни трясуться:

— Як можна було не помітити?! Людину викрали з мого дому! І ніхто навіть не чхнув?!

Вони мовчать, опустивши голови. Мені хочеться розігнати їх до біса, але тоді ми залишимося зовсім без захисту.