Глава 22. Ангеліна

Мене хилить у сон, але вже не від чаю — від довгої дороги. Машина мчить плавно, двигун гуде рівномірно, і цей ритм неначе заколисує. Я не знаю, скільки годин минуло. Вікна запітнілі, і я витираю долонею одне, щоб подивитися назовні.

Серце зупиняється на мить: за вікном немає міських вогнів. Немає будинків, людей, навіть ліхтарів. Тільки темні обриси полів і зрідка дерева. Ми вже давно виїхали з міста.

— Куди ми їдемо? — нарешті питаю. Голос мій хрипкий, але впевнений.

Назар лише кидає короткий погляд у дзеркало заднього виду. Його очі… ніжні, лагідні, неначе він і справді везе мене на прогулянку, а не викрав серед ночі.

 — Туди, де нам ніхто не завадить поговорити, — відповідає тихо.

Від його спокою мене ще дужче трусить. Я впираюся долонями в сидіння, шукаю хоч якийсь спосіб вибратися.

— Зупини, — кажу раптом. — Мені треба в туалет.

— Потерпи трохи, — він усміхається так, наче ми в звичайній поїздці. — Незабаром зупинимося.

— Ні! — мій голос звучить різкіше, ніж я хотіла. — Ви мене чимось обпоїли… Я ледве сиджу, Назаре! Я не можу терпіти!

Мить — і я бачу, як його руки міцніше стискають кермо. Він зітхає, наче намагається тримати себе в руках, і зрештою з’їжджає на узбіччя.

— Гаразд. Хочеш в туалет — йди. Але не відходь далеко, — його тон сповнений контролю, але водночас і дивної турботи.

Я озираюся на себе. На мені лише тонка піжама, босі ноги тремтять від холоду. Назар нахиляється, витягує з багажника кросівки.

 — Я взяв заздалегідь. Щоб тобі не було незручно.

У мене всередині все стискається від відрази й страху. Він планував це. Планував мене везти, одягати, «піклуватися».

Я натягую кросівки, майже падаючи від поспіху. Виходжу з машини й прямую до кущів край дороги. Помічаю не так і далеко звідси заправку. Холодне повітря б’є в обличчя, різко й боляче. Але щойно опиняюся за машиною, миттю міняю напрямок. Не зупиняючись, не озираючись, біжу. Там є люди. Там мені допоможуть.

Земля слизька від роси, гілки чіпляють руки, подерта піжама липне до тіла. Бігти важко, легені горять, але я не зупиняюся.

— Ангеліно! — кричить Назар. — Не роби цього! Ти ж не втечеш!

Я мчу далі, серце калатає так, що вуха дзвенять. Тим часом Назар розуміє, що я його обманула, і йде за мною. Я чую, як хрустить трава під його кроками, як він пришвидшується.

— Встань! Зупинись, ти ж впадеш! — волає він.

— Відчепись! — кричу у відповідь, не озираючись.

Я кидаюся вниз по схилу, спотикаюся об камінь, і ноги підкошуються. Все відбувається миттєво: небо над головою перевертається, земля тягне мене вниз. Гострі гілки дряпають руки, обличчя, але я не відчуваю болю — тільки дикий страх.

І раптом — темрява. Я падаю з горба, капаюся вниз по схилу, мов мішок з картоплею. А коли зупиняюся внизу, мене прошиває дикий біль у кісточці на нозі. Мені потрібно вставати. До клятої заправки рукою подати! Вию, мов вовк, бо кожен подальший рух викликає агонію.

Та раптом простір прорізає його крик:

 — Ангеліно!!!

І я розумію, що він близько. Надто близько. Я намагаюся підвестися, але нога підвертається знову — і я падаю назад на вологу траву.

— Чорт… — видихаю, відчуваючи, як очі мимоволі зволожуються.

Раптом над головою з’являється тінь. Назар. Він схиляється, і в його обличчі стільки тривоги, що я на мить втрачаю дар мови. Який хорошенький! Ірод проклятий! Все через нього!

— Ну от бачиш… — його голос теплий, майже ніжний, і це злить ще більше. — Даремно ти втекла. Нашкодила лише собі.

— Відпусти мене! — випльовую слова з ненавистю. — Ти мене викрав!

— Ангеліно, — він обережно бере мене під руки, піднімає. Я відчуваю, як нога відразу пульсує, розпухає просто на очах. — Зі мною тобі нічого не загрожує. Я ж просто хочу поговорити. Що болить? Тільки нога чи ще щось?

— Говорити можна було й у місті! — кидаю йому в обличчя, чіпляючись за його плече, бо стояти самій не можу.

— У місті ти мене не вислухала б, — каже він тихо, наче пояснює очевидне. — Там забагато зайвих очей і вух. А там, куди їдемо, ми будемо одні. Це не викрадення, а сюрприз. Скільки разів повторювати?

Він різко нахиляється, і перш ніж я встигаю вирватися, підхоплює мене на руки. Я стискаю кулаки, впираюся йому в груди, але сил обмаль.

— Пусти… — шепочу крізь зуби, відчуваючи, як гарячі сльози стікають щоками.

— Не борись, — його голос рівний, спокійний, майже вмовляючий. — Я ж не ворог тобі. Питаю ще раз: болить лише нога чи ще щось?

— Лише нога, — буркаю я.

Його кроки важкі, впевнені. Він несе мене, наче я крихка, і ця турботливість здається гіршою за грубість. Бо вона неправдива. Вона тільки маска.

Машина вже зовсім близько. Назар обережно садить мене на заднє сидіння, поправляє кросівки, закриває дверцята. Я відвертаю голову до вікна, стискаючи кулаки так, що нігті впиваються в долоні. Дверцята з його боку зачиняються, двигун знову оживає, і машина рушає. Ми їдемо далі в невідомість. І ця невідомість страшніша за все.