Глава 21. Вадим

Прокидаюся несподівано легко. Уперше за довгий час ніч минула спокійно, без тривожних думок і важких снів. Навіть дивно. Сонце пробивається крізь щілини жалюзі, кидаючи на підлогу вузькі смуги світла, і я ловлю себе на тому, що настрій майже… добрий.

Швидко вмиваюся, вдягаю сорочку й, спускаючись сходами, вдихаю знайомий аромат свіжозвареної кави. Будинок прокидається: тихий гул, кроки служниці у коридорі, легкий брязкіт посуду з кухні. Усе видається звичним і спокійним.

У їдальні вже накритий сніданок. Блискучі прибори, ще теплий хліб у кошику, тонка пара від чайника. Сідаю за стіл, наливаю собі кави. Гарячий гіркуватий напій одразу розливає тепло по тілу.

За кілька хвилин заходить Іра з Олею. Оля жваво щось розповідає про вчорашні ігри на подвір’ї, Іра всміхається, киваючи. Потім з’являється й Міла — ідеальна, як завжди: випрасувана світла сукня, волосся вкладене до останнього пасма, на губах сяюча усмішка. Вона вітається лагідним голосом і займає місце навпроти мене.

А от Ангеліни нема.

Я кидаю короткий погляд на годинник. Восьма ранку. Для неї це незвично — вона завжди пунктуальна, навіть надто. Здається, що часом приходила раніше, ніж мала б.

— Де твоя вчителька? — звертається Іра до Олі, нахиляючись до неї.

— Не знаю… — знизує плечима дівчинка й хапає тост.

Іра хмуриться.

— Дивно. Піди глянь, може вона ще в себе.

— Може заспала, — тихо вставляє Міла, ніби між іншим, обережно ріжучи виделкою фрукти. — З ким не буває.

Оля підстрибує і біжить нагору, її кроки луною віддаються сходами. Ми тим часом починаємо снідати. Я ковтаю каву, але дивне відчуття вже осідає десь глибоко під грудьми, як холодний камінь.

Повертається Оля.

— Її нема, — каже, трохи задихаючись. — Я дивилася в її кімнаті і в ванній. Ніде нема.

— Як це нема? — підводить голову Іра, в її голосі чути щире здивування й неспокій.

Міла спокійно бере свою виделку, повільно відрізає шматочок яблука, кидає його в рот.

— Та може, просто вийшла прогулятися. Ранок гарний, свіже повітря.

Я відчуваю, як у грудях піднімається тривога. Ангеліна не з тих, хто зникає без попередження. Це не схоже на неї.

— Подзвони їй, — різко кажу Ірі.

Вона дістає телефон, набирає номер. За кілька секунд із другого поверху чути знайомий мелодійний рингтон. Ми всі завмираємо. Іра повільно підводиться, йде нагору. За хвилину повертається, дивиться просто на мене.

— Дзвонить у спальні. Телефон там.

Я стискаю кулак на столі так, що кістки тріщать.

— Вона не могла піти без телефону, — кажу майже крізь зуби.

Відчуваю, як напруга росте. Серце гупає в грудях усе швидше, віддаючи пульсом у скронях.

— Перевірити камери, — наказую коротко.

Охоронець, чия сьогодні була зміна, одразу йде до кімнати з моніторами. Хвилини тягнуться вічністю. Повертається він, почухуючи потилицю й уникаючи мого погляду.

— Камери були вимкнені цілу ніч.

— Що?! — мій голос звучить занадто різко, аж Оля здригається й обіймає маму за руку. — Хто їх вимкнув?

— Не знаю, пане Вадиме… Може, збій…

Я різко підходжу ближче. Охоронець блідніє. Його очі каламутні, зіниці ненормально розширені. Він виглядає так, ніби й сам не розуміє, що відбувається, або ж удає.

— Ти був на чергуванні. Як ти міг не помітити, що камери вимкнені? Так ти охороняєш мій будинок?

Чоловік мовчить. Певно, нема що сказати. Я лютую. Іра хитає головою, відводить мене вбік і тихо каже, щоб інші не чули:

— Він явно спав цієї ночі. А може, ще й під чимось. Подивися на нього: ледве стоїть, зіниці ненормальні. Він нічого не бачив.

Я стискаю щелепи, майже скрегочу зубами. Усередині вже клекоче злість, що розростається з кожною секундою.

Ангеліна зникла.

І єдина ниточка, яка могла б показати, як і коли це сталося, обірвана.