Глава 20. Ангеліна

Я лежу на ліжку, вдивляючись у тьмяний екран телефону, коли хтось тихо стукає у двері.

— Заходьте, — кажу машинально, думабчи, що можливо це Іра.

Але до кімнати заходить Міла. В руках — піднос, на якому парує чашка чаю. Вона усміхається своєю фірмовою, бездоганно люб’язною усмішкою.

— Я знаю, що була різкою, — починає вона, сідаючи на край ліжка. — Іноді я ляпаю дурниці. Пробач. Я принесла тобі чай, щоб помиритися.

Я дивлюся на неї з підозрою. Міла й слова «щирість» ніколи в моїй голові поруч не стояли. Але чай дійсно пахне чудово — жасмин і щось цитрусове. І мені справді хочеться тепла й заспокоєння.

— Дякую, — тихо кажу й беру чашку. Ну, не отруїть же вона мене! Ми ж не в якомусь детективному романі.

Міла нахиляє голову набік, спостерігаючи за мною так уважно, що в мене пробігає холодок по спині.

— Ти хороша, Ангеліно. Просто надто правильна. Це іноді навіть мило.

Я відпиваю ковток. Гаряча рідина приємно розливається всередині, і мені одразу стає якось м’яко, розслаблено. Настільки, що я не одразу помічаю, як повіки починають зрадницьки важчати.

— Я… — пробую щось сказати, але язик стає важким.

Міла легенько торкається мого плеча.

— Відпочинь, мила. Все буде добре.

Останнє, що я бачу перед тим, як темрява накриває мене, — це її очі. Блискучі, надто задоволені собою.

***

Я розплющую очі. Світло ріже зір. Моє тіло розбитий клубок, голова гуде, наче після безсонної ночі.

І лише за кілька секунд доходить усвідомлення.

Я не в своїй кімнаті. Я навіть не в будинку.

Навколо — інтер’єр автомобіля. Я лежу на задньому сидінні. За вікном пробивається яскраве ранкове сонце, і дорога за вікном давно тягнеться кудись у далечінь.

— Що… що відбувається?.. — хрипко шепочу, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

Машина м’яко гуде, ковзаючи асфальтом. Я намагаюся поворухнутися, але тіло досі слухається важко. Голова важка, наче налита свинцем, та все ж я можу розплющити очі.

Я намагаюся піднятися хоча б на лікті. Ремінь ковзає з плеча, і в цей момент чоловік за кермом повертає голову до мене.

Серце стискається.

— Назар?..

Він усміхається — та усмішка, яку я колись знала напам’ять. Тепла, лагідна… і зараз — моторошна.

 — Привіт, рідна. Я бачу, ти прокинулася. Як себе почуваєш?

Мене тіпає.

 — Що це, біса, таке?! — шиплю, збираючи рештки сил. — Де ми? Куди ти мене везеш?!

— Тихо, — його голос надто м’який, наче він говорить із дитиною. — Не треба нервуватися. Я ж не зроблю тобі нічого поганого. Я тільки хочу поговорити. Ми їдемо туди, де нам ніхто не завадить. Просто ти і я. Нарешті.

Я стискаю кулаки, всередині клекоче лють.

 — Це викрадення! Ти зовсім з глузду з’їхав?!

— Та ну, — він легенько хитає головою. — Ти завжди перебільшуєш. Я ж твій Назар… Хіба можна назвати викраденням те, що я просто забираю свою дівчину, щоб поговорити з нею наодинці?

Мене ніби крижана хвиля накриває.

 — Я тобі не дівчина! І ніколи більше нею не буду!

Він на це не відповідає, а я хутко намагаюся зрозуміти, як йому це вдалося. Останнє, що пам’ятаю — те, як Міла принесла мені чай, від якого я захотіла спати. Отже, вони мене накачали чимось і винесли з дому?

Моя лють вибухає, я майже кричу:

 — Як так сталося, що Міла… з тобою заодно?!

Назар усміхається ще ширше.

 — О, то ти вже зрозуміла. Так, ми знайомі. Давні друзі, можна сказати. Світ тісний, Ангеліно. Дуже тісний.

Я задихаюся від злості. Це пастка. Вони обоє все спланували. І я в руках у того, від кого тікала.

— Випусти мене! — гупаю долонями по дверях, хоча знаю, що марно. — Чуєш, Назаре?! Випусти мене негайно!

Він лише погладжує кермо, не відводячи погляду від дороги.

 — Не бійся, рідна. Ти ще подякуєш мені за цю зустріч.

У мене всередині клекоче все: страх, ненависть, безсилля. Але одне я знаю точно — я не дам йому знову зламати мене.